В далечині синіло море, ніжне й прозоре під світанковою імлою. Золотими порошинками запалювало сонце на хвилях перші іскри, і в усі сторони розбіглися по морю блакитні стежки, невідомі шляхи. Але невільники не милувалися з нього. Не раділи вони з пишної краси південної природи, ані з гір, ані з пахощів невідомих трав. Не веселив їх і кінець путі і близький відпочинок…
Дорога йшла баштанами і тютюновими плантаціями, потім пірнула в пишні виноградники і сади, повні персиків, слив, яблук і груш, потім знов вибігала на широкий простір — серед городів тa плантацій. І все ближче майоріли крізь зелень похмурі і присадкуваті каффські вежі по той бік затоки.
Каффа довгий час була генуезькою колонією. Року 1475 турки сплюндрували її, і з того часу вона втратила на деякий час свій колишній блиск і розкіш. Керував Каффою султанський намісник, так званий беглер-бей [135], три-бунчужний баша, якому скорялося, крім Каффи, все Південне узбережжя Криму, на гарматний постріл завширшки. В Каффі було багато вірмен, греків, турків, євреїв, італійців та караїмів. Кожен народ мав свої храми, але найпишніші були мусульманські мечеті з колишніх генуезьких церков, і серед них найкраща — Біюк-Джама з велетенською банею і двома мінаретами по тридцять п'ять обіймищ заввишки.
З північного заходу обмивало Каффу море широкою блакитною затокою. Зі сходу — замикав затоку мис Святого Іллі. З півдня обступали міцні відроги Яйли, а по той бік затоки — розкинувся північний степ, аж до Сиваша й Перекопа….
Каффа поділялася на три частини: фортецю, або цитадель, місто і передмістя. Фортецю збудували і зміцнили ще генуезці, оточивши її високими мурами з величезних кам'яних брил з дванадцятьма вежами й чотирма брамами. Вежі були чотирибокі, на два поверхи, з зубчастим карнизом між ними і таким же зубчастим верхом та кількома бійницями для гармат. Сухий рів оточував стіни не так для оборони, як щоб стікали в море гірські потоки після дощу. Місто було оточене такими ж мурами з вежами і брамами, а передмістя потопали в садах.
Каффський порт кипів кораблями. Стрункі венеціанські і далматські бригантини, англійські галіони й корвети, турецькі фелюки, галери та сандали, болгарські дуби й легкі вітрильники з Кавказу стояли всуміш із сірійськими, мальтійськими та кіпрськими столчаками. І той же вітер напинав жовтогарячі фрігійські й пурпурні генуезькі паруси, що й сніжно-білі крила іспанських фрегатів. Різномовна юрба заповняла порт, де пахтіло мускусом, виноградним вином, солоною рибою, ваніллю, смоленим канатом і фруктами.
Але головний товар тут були невільники. Звідси вивозили їх в усі порти Середземного моря, а потім гнали караванами до Персії, Індії та Аравії. На східних ринках українка цінувалася так само високо, як і черкешенка чи грузинка.
Перед каффською брамою невільників розподілили. Кожен купець відокремлював своїх бранців. Знов почався плач і лемент. Гірко ридали матері і рвали на собі волосся, прощаючись із дочками й синами. Як підстрелені, билися жінки, відриваючись від чоловіків, але батіг работорговця підіймав їх із землі і гнав на невільницький ринок.
Сафар розрахував, що сьогодні ринок буде переповнений рабами і ціни на них дуже знизяться. Тому краще відвести свій ясир до брата й дати йому відпочити, а потім продати здорових людей і взяти за них дорожче.
Але караван-сарай був переповнений. Тут формувався величезний східний караван, що прямував до Варшави. Довелося зігнати невільників до кошари й поставити навколо них сторожу. Бранців розв'язали. Знов забили кількох баранів та недужого коня, знову закуріли вогнища. І в ту мить, коли замикали ворота кошари, примчав Сафар із Горпиною і Настею. Корж помітив їх, кинувся до воріт. Настя підвелася в стременах, крикнула щось, але голос її розтанув у гомоні юрби, в криках погоничів, в тупотінні коней і овець.
Цехова сходка
Хома прокинувся пізно. Голова боліла, в роті було кисло. Неохоче підвівся він, випив кухоль пива і тільки тоді по-справжньому очуняв.
Не встиг він умитися, як за вікном зарипіли вози і незнайомий голос спитав:
— Гей, добрі люди, де тут мешкає шевський цехмістер?
— А що треба? — висунувся Хома.
— Та нам цехмістра, — разом відгукнулися Павло й Остап, вигнанці зі Львова.
— Я і є цехмістер. Заходьте!
Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові.
— Рятуй, батьку!
