БУДЬ ЛАСКА ( стислий переказ тексту ) Я ніколи не бував у поліському селі Кринки, досі жалкую за цим. Сходив я чимало доріг, об’їздив чимало країн, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. У цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту темна зубриста стіна соснового бору.

Небо, ліс, піщана горбиста рівнина - це лише тло.

Потім бачу дорогу. Ну, а яка дорога в пісках? Порізана колесами, то кривуляє між чахлими кущами сосняку, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими, і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують онуки-стежки, вони мережать синючі плеса, викрутасами обходять деревця і збігаються в одне річище біля трухлого від старості обваленого місточка. За місточком починається село.

Поліське село. Ішли жінки з грибами. Пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке село. Купками. Хата, а потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев’яною огорожею. Тут усе з дуба, із сосни, з берези, з граба. Усе з лісу.

А земля тут яка! Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть бур’ян.

За дворами й левадами - глевка низина. Корчі, мохові острівки, цілі озера густої, як дьоготь, стоячої води, замулені річечки. Царство непролазних поліських боліт.

Ніколи не був я у Кринках, але бачу село, бачу дідову хату. Вони постають із запашних батькових оповідок

Людина – головна загадка для філософського мислення. З античності і до наших днів філософи розмірковували, намагаючись пояснити, що є людина. Однак, чи наблизилися вони до її розуміння? Мабуть, кожному з великих філософів, мислителів, видатних дослідників – Сократу, І.Канту, Г.Сковороді, Ж.-П.Сартру, З.Фрейду, М.Шелеру, В.І.Вернадському, Т. де Шардену, М.Фуко, А.Печчеї здавалося, що так. Однак з часом виявлялися нові складні проблеми. Вони стосувалися буття соціуму, впливу людини на природу в людського пізнання світу та власне себе. Ставало ясно: потрібні нові відповіді на питання «що є людина?» Тому для філософа проблема людини не застаріває та й не може застаріти.

Отже, перше, що потрібно наголосити.

Признаюсь, к существованию Леонардо да Винчи я отношусь как к существованию богов или мифических героев. Зевс, Аполлон, Геракл, Дедал, Леонардо — для меня это фигуры одного порядка. Но, если верить книгам, он действительно жил. Вот даты. Родился 15 апреля 1452 года в селении Винчи у подножия Албанских гор между Флоренцией и Пизой. Умер 2 мая 1519 года в замке Клу французского города Амбуаза.

Признаюсь, к существованию Леонардо да Винчи я отношусь как к существованию богов или мифических героев. Зевс, Аполлон, Геракл, Дедал, Леонардо — для меня это фигуры одного порядка. Но, если верить книгам, он действительно жил. Вот даты. Родился 15 апреля 1452 года в селении Винчи у подножия Албанских гор между Флоренцией и Пизой. Умер 2 мая 1519 года в замке Клу французского города Амбуаза.Между этими двумя предложениями — жизнь. Странная, непостижимая, не поддающаяся анализу. Жизнь человека, о котором написано более трех тысяч книг. Но даже если мы прочитаем все эти книги, Леонардо останется далеким и странным, потому что он совсем не похож на нас, людей, живущих в XXI веке. Но благодаря ему мы можем задуматься над тем, что такое универсальность, что такое творчество, искусство, красота и предназначение — головоломки, над которыми не одну тысячу лет бьется человечество. Тайны, подобные тайне Леонардо.