Скласти твір
Не з інтернету.
Очень надо, в течении дня.​

1. Усі іменники є власними назвами в рядку:

Б) «Климко», «Інститутка», «Лось», «Олень Август»;

2. Іменники тільки чоловічого роду подано в рядку:

Д) собака, насип, лебідь, біль;

3. Усі прикметники вжиті у формі найвищого ступеня порівняння в рядку:

Б) найбільш близький, найближчий, якнайближчий, щонайближчий;

4. Усі складні іменники пишуться через дефіс у рядку:

Д) жук-носоріг, генерал-полковник, експрес-пошта, щастя-доля;

5. Разом треба писати кожне слово рядка:

Тут немає правильної відповіді –

у рядку А) військово-спортивний пишеться через дефіс;

у рядку Б) темно-зелений пишеться через дефіс;

у рядку В) івано-франківський пишеться через дефіс;

у рядку Г) контр-адміральський пишеться через дефіс;

у рядку Д) м’ясо-молочний і всесвітньо-історичний пишеться через дефіс;

6. До відносних належать усі прикметники варіанта:

В) колективний, заочний, біологічний;

7. Помилки в написанні складних слів допущено в рядку:

Г) віце-прем'єр, двадцятирічний, перекоти-поле, резусфактор;

Неправильно – перекоти-поле, резусфактор;

Правильно – перекотиполе, резус-фактор;

8. Форму лише однини мають усі іменники рядка:

В) кобзарство, Київ, сіно, кохання, любов;

9. Закінчення –ом у формі орудного відмінка однини мають усі іменники у варіанті:

А) ювіляр, комар, столяр;

(Ким? чим?) ювіляром, комаром, столяром ;

10. Неправильно утворено форму кличного відмінка у варіанті:

Д) Миколе, Петре;

11. Граматично правильне продовження речення «Ректорат університету щиро вітає з перемогою в олімпіаді…»:

В) Оксану Князевич;

12. Форми ступенів порівняння можна утворити від усіх прикметників рядка:

А) дзвінкий, білий, суворий;

13.

1. вищий, проста форма - Д) тепліший, біліший;

2. вищий, складена форма - А) більш чіткий, менш тривалий;

3. найвищий, проста форма - Б) найсмачніший, найздібніший;

4. найвищий, складена форма - Г) найменш вдалий, найбільш високий.

Объяснение:

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил.