Поставити, якщо треба розділові знаки. Підкреслити відокремлені члени речення. Настя засвічує каганець і прикривши рукою несе його до столу. Рідний степ широкий вільний раптом став перед очима. Шофер літній чолов′яга мав атлетичну будову тіла. У нас там на городах пахне кропом. За столом сиділи усі крім Дарини. Батько сидів на лаві склавши руки. Найкрасивіша рослина українських водойм біле латаття або водяна лілея. Ми селяни всі потроху філософи. Дорогою їхав Морозенко козак молодий. Десь тут зранку має з′явитися пароплав. І от щоранку від восьмої до дев′ятої години наш маленький райцентрик гуде піснями. Копачі дійшовши до воріт знімають картузи ставлять лопати під тин. Найцікавішими є білі коти вередливі нервові вразливі дивакуваті. Побілений вапном мур огороджує просторе подвір′я. Денис якийсь час лежав дрімаючи. В печі розмальованій густою синькою топилося. На передньому возі їхав Микола високий гарний парубок.

Якщо ще раз перечитати вірш Шевченка "Мені тринадцятий минало..." і трохи замислитися над тим, що пережив Тарас Шевченко у дитинстві, то проблеми сучасних школярів здаються такими дрібними... Не подарували дорогий телефон, як ти хотів? А Шевченко часто голодний ходив, змалку вимушенний був працювати, щоб заробити на шматок хліба. Не такі кросівки тато й мама купили? А Шевченко сиротою рано став, босоніж до снігу ходив, як і багато інших бідних дітей в ті часи. У школі вчитися треба, а не хочеться? А Шевченко і хотів би вчитися, але грошей не було, і до школи він пішов "носити воду школярам", тобто працювати.

Те, що ми зараз маємо, перевершує найсміливіші мрії Тараса Шевченка у дитинстві. Тільки уявіть, як би зрадів такому селянський хлопчик, що жив за часів Тараса Шевченка, що всі можуть вчитися! І бідні, і багаті, і в містах, і в селах - всі! Немає неписьменних тільки через те, що у батьків не вистачило грошей на освіту дітей! А ми не цінуємо... ми звикли до цього, і навіть не замислюємось над тим, що ще нещодавно освіта була розкішшю. Не кожен міг собі її дозволити. І, хоча часи й змінилися, про це треба пам"ятати і цінувати те, що ми зараз маємо.

Був соняцний весняний день. Птиці щебетали. Та рапотом мені захотілось до ліса. Я зібрав свої речі, та пішов на прогулянку. Білі хмаринки так і пливли по блакитному небу. Повітря тепле тепле. Ось вже підхожу до лісу.
  Я йшов стежкою, та побачив гарну, затишну галявину. Підійшов розтеливши свою ковдру, сів та дістав свій обід, який дала із собою матуся. Но рапотм я почув голос дівчинки яка кликала на до Підійшовши до неї я запитав: Ти заблукала?
А вона відповіси мені: Так я гуляла по лісу, та побачила зайчика. Побіжала за ним, а він від мене, так і заблукала. Підемо я тебе виведу, але спочатку ми поїсимо.
 Ми прийшли до моєї галявини та почали обідати. І тут я у неї спита: Як тебе звуть? Мене Марийчко. А тебе? А мене Павло.
Так ми з нею познайомились, і кожний тиждень ходили до ліса разом.