Могутній патріарх лісів переказ

 

              

                  Осінь.

          Осінь   -  золота пора року. Недарма в народі  її називають: щедрою, багряною,золотою, гарячою порою.  Адже  саме восени люди збирають врожай на городах, на полях і  в садах .  Після   довгих клопітких  робіт одержують щедру винагороду від природи за  свою  працю.

        Восени все навколо забарвлюється в різноманітні кольори:   червоні, жовтогарячі, жовті , вогнянисті , ніби й насправді природа позолотила ліси , садки, лісосмуги, парки і сквери.

       Сонечко обігріває все менше землю. Приходять перші заморозки.

       Восени , прощаючись з рідним краєм , відлітають в теплі краї птахи. Тільки й чути їхні прощальні , журливі пісні.

        Про осінь складено багато пісень, віршів, нарисів . Ось рядки однієї пісеньки , вони залишились у моїй пам’яті . В  першому  класі , пам’ятаю ми вивчали її на уроці музики:

            « … Падає , падає листя

                   Листя в саду мерехтить.

                   Жовте , яскраво-вогнисте

                   Тихо за вітром летить… . »

      Мені також подобається гати , як з дерев плавно

 опадають  пожовклі листочки і з тихим шелестом лягають на

  землю.  А як тільки пахне це опале листя! Грибами, пеньками,

  та й самою осінню!

         Напевне тому, що я народилася восени  - це і є  моя

 найулюбленіша пора року. Вона трішки сумна , ніби все навколо сумує за сонечком , літом , теплом.

 Та все ж таки як тільки гарно  восени!

                                  

Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження - духовне зростання, для епохи сорокових років XX століття - завоювання і загарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твердження, що найбільше багатство — хліб. 
Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники. 
Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шматок хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимінювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні картки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на вбивство заради шматка хліба. 
Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричиевий шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб. 
Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у долоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі. Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня». 1 дійсно, без хліба не буває смачною иайвишуканіша страва, а пісню заводить лише сита людина. 
Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів. Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гостей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.