-Катю, любов моя! Не цурайся мене! Я тебе не бачу, але я знаю, що ти сама гарна дівчина на світі. Я знаю, що ти та сама дівчина, яка мені потрібно. Не можу я жити без тебе, Катю! Аби ти знала, як я тебе люблю! Зоре моя, заговори, щоб я тебе побачив.. заговори, щоб я побачив твою душу.
-Ох, Микола! Невже ти не розумієш, що ти мені не припав до серця? Ну не можу я так! Ну не подобаєшся ти мені! Вибач, Миколо, але я бачу в тобі тільки друга. Я знаю, що це не правда! Ти мені брешеш. Тобі соромно, шщо я сліпий, ти не хочеш зі мною тягатися. Ану, не бреши! Кажи правду! Говори.
-Миколо, скільки разів тобі казати?! А якщо я скажу, що другого я кохаю? Тоді теж скажеш, що брешу?
-Так, скажу! Не бачу, Катю, я по твоїм очам, що я тобі не подобаюсь. Брешеш ти мені, от і все.
-Миколо, аби я тебе соромилася, я би з тобою зараз не говорила, і не відповідала б тобі на твої дурні запитання.
-Ой, рибонько моя, я знаю, це не ти. Не те щось ти мені говориш. Верзеш не те, що відчуває.. але все одно ти станеш моєю.
Промчала за моїм вікном хуртовина. Закрутила у вихор сніжинки та понесла їх кудись, мов білогрива трійка коней. І раптом одна непокірна сніжинка, схожа на блискучу зірочку з новорічної ялинки, «відхилилася від курсу» та прилипла до скла. Я довго дивився на неї, а вона несподівано розтанула. Незабаром на її місце прилетіли інші сніжинки, вони теж притиснулися до вікна, а за ними ще й ще. І раптом сніг посипався великими пластівцями. Я милувався цією красою і не міг відірвати очей. Не дарма зиму вважають чарівною порою року.
