Тези Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом

століть наш народ виробив і опрактикував мудрі

моральні критерії цієї неперервності. Вони

передавалися з покоління в покоління, залишаючи по

собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів

або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.

Саме це змушувало більшість людей увічнитися в

родоводі. Але траплялися й протилежні випадки —

людський осуд одного з пращурів міг також

причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були

винні, іменне тавро переходило з покоління в

покоління, особливо на тих, хто успадкував риси

такого характеру.

Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на

жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати

поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була

природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й

традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував

історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».

Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в

спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять

про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.

Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з

форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія

залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племен