Яка пречудова весна!
Чисте небо, море блакиті, м’яке сонячне світло, перша зелень
на деревах. Та майже прозора зелень чомусь хвилює Івана, він
дивуючись дивився й дивився б на неї. Дерева, ще недавно
похмурі й кострубаті, стали м’які, вони схожі на хмари світло-зеленого диму, що здійметься дороги.
Коло Будинку Творчості Іван спустився по кручі донизу
й неначе опинився на безлюдному острові. Хіба що рівний
постійний гуркіт автомашин нагадував про те, що цей острів
звідусюди оточенний містом. Він ішов усе далі й далі по кручі,
машинний гул ставав тихіший проте не пропадав. Та про нього
можна забути, не згадувати, бо тут таки є справді царство природи.
Підсвічене промінням, ясно сяяло молодесенька листя
на гіллі й звідусюди линув щебет пташок. Пташинні пісні
неначебто відкривали йому щось у його єстві якусь не ясну
глибину журливий щем. І він хотів щоб так тривало довго.
Приємно було думати про те, що не всі відчуття вже знайомі
йому, як і не всі відтінки старих відчуттів. А тому-то очевидно,
він ще не розвивається не пізнав цей світ і самого себе до кінця…
У все навколо: пташині голоси, сяяння молодого листя,
підбадьорлива свіжість квітневого повітря відкривались
перед хлопцем по-новому. Відкривались водночас не
втрачаючи своєї таємниці своєї споконвічники загадки. І Іван
думав, що либонь ніхто невзмозі проникнути в
найсокровеніші тайники природи. Йдучи поміж тихих
дерев на дніпровській кручі, бачачи віддалік за гіллям
неабиякої синяви річку могутній плин її води, хлопець немов
зазирав не тільки у весняну душу природи, а й у свою
весняну душу, в якій так само відбивалися зміни.
