Хтось скаже, що українська мова — немодна, несучасна. Але насправді причину цього сумного явища слід шукати глибше — в минулому нашої країни. Історія розвитку української мови мала такий само надзвичайно складний, самобутній шлях, як і історія країни в цілому. Наша рідна земля кілька разів опинялася під владою інших держав. Звісно, народ був змушений пристосовуватися до звичок цих країн — інакше можна було втратити життя. Нашим предкам доводилося розмовляти чужою мовою, бо рідна була заборонена. За радянських часів українська мова теж була у занепаді: у школах навчали російською, з екранів телевізорів і на радіостанціях можна було дуже рідко почути українську мову. Тож мимоволі почали спілкуватися "мовою усіх радянських народів". Та українці насправді ніколи не забували рідної мови. Українська творчість — музика, література — продовжували існувати. На жаль, злісна цензура часто не пропускала витвори українського мистецтва до широких мас, і лише тепер нам стали доступні скарби наших предків. Нам, українцям, справді є чим пишатися, адже наша мова, і в першу чергу мова літературна — унікальна. Незважаючи на всі гоніння та несприятливі історичні умови, вона продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування. І тепер саме завдяки рідній мові ми маємо змогу знайомитись із загальнонаціональними цінностями, передавати їх наступним поколінням, збагачувати свій внутрішній світ, розвивати інтелект і кругозір. Ми маємо можливість вільно знайомитись із творами поетів і письменників, які ціною своєї свободи, інколи навіть життя відстоювали право на творчість.
Перед нами картина І.С. Їжакевича "Тарас-пастух". Видатний митець присвятив багато творів зображенню визначних постатей української культури. Але найбільша кількість із них — про Т.Г. Шевченка.
Художник зобразив малого пастуха в момент, коли той, забувши про все на світі, щось записує в саморобну книжечку. Хлопчик не звертає уваги на овець, що пасуться самі по собі. Нам відомо, що Тарас — нещасливий сирота та ще й кріпак у пана.
Подерта сорочка, солом'яний бриль свідчать про злиденне життя. Але у хлопця є неоціненне багатство — талант. Тому так захоплено працює Тарас над своєю книжечкою, вписуючи туди власні вірші та оздоблюючи їх малюнками й візерунками. Тим паче, що навколо все таке чудове: і невеличкий зелений гайок, і мальовничі біленькі хати, і безхмарне блакитне небо.
Водночас із співчуттям до маленького сироти виникає і радість за те, що є в нього талант, який буде вічно служити такій милій Тарасовому серцю Україні.
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
