Увечері 23 лютого харківський школяр Денис Панченко повертався з тренування. У глибині двора, за засніженим дитячим майданчиком, він почув тихеньке дитяче схлипування. Пішов на плач. Схлипування віддалялося. Денис побрів через глибокий сніг. Понад годину блукав хлопець сусідніми дворами, намагаючись за тихеньким плачем наздогнати дитину. Що могло робити самотнє маля так пізно у дворі? Як з'ясувалося, п'ятирічна Оленка загубилася ще вранці в універмазі. Звісно, мама підняла на ноги міліцію. Та хто ж знав, що дитинча саме піде розшукувати свою домівку, потрапить у інший район і, перелякавшись, почне ховатись у дворах? Хлопчик привів маля до себе додому, де Денисові батьки відігріли й нагодувати дівчинку. Вже за 20 хвилин за Оленкою приїхала її мама разом із працівниками міліції. Невідомо, чи дожила б дитина до наступного морозного ранку, якби не Денисові небайдужість і наполегливість.
Була зима, ранок підкрався незамітно й захопив місто в свої володіння. Сонячні посли гуляли по кришталевому снігу, виблискуючи всіма кольорами веселки. Дерева, що підставляли свої віти безжальному посушливому вітру, самотньо височіли над людьми, що поспішали сховатися в свої теплі домівки. Бездонне небо, вкрите сірою пеленою хмар, здавалось, повністю розуміло самотність позбавлених листя дерев і сумували разом з ними. Тварини, зокрема собаки й коти, активно розігрівались, всім видом показуючи, як жадають тепла й затишку.
Вибачайте, але на більше мене не хватило. Вибачйте! І, так, вийшло мрачнувато.
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
