Ми не можемо не милуватися тим, що оточує нас. Це безмежне синє небо, яскраве сонечко, солов`їний спів... У кожної людини це викликає тільки чисті емоції. Ми не можемо не помічати цю красу, яка кожен день дарує нам радість.
На мою думку, саме любов до неї може врятувати нас. Тому що милуючись цією красою, людина дійсно починає розцвітати в душі. Слухаючи спів пташок можна поринути у яскравий світ своєї фантаз гаючи за тим, як гарно цвіте вишня у саду, можна пережити світлі почуття, які дарує нам саме природа!
Розмірковуючи над цією темою я недаремно взяв за зразок саме красу природи, тому що ця краса незрівняється навіть із красою людини. Якщо ми будемо берегти її, то тоді вона збереже і нас. Тому недаремно говорять, що краса врятує світ! Бережіть будласка природу і вона буде нас радувати красивими видами.
Объяснение:
Напишіть в коментаріях чи підходить
Объяснение:
„Відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: „Оце недавно була в мене Ліна Костенко, почастував її яблуками з нашого саду. Шкода, що не застали її“. І ось (тепер уже до пуття не пригадую) чи то з намови Євгена Сверстюка, чи й просто самому закортіло дізнатися від неї про вартісність власних творів. Надіслав Ліні Костенко кілька віршів, а сам поїхав на Крим. Яким же було моє здивування, коли дружина переслала в Планерське лист від поетеси зі схвальним відгуком та проханням продовжувати листування. Радості моєї не було меж. Я читав і перечитував надіслане.
Повернувшись до Києва, негайно ж надіслав нову низку поезій. Кілька місяців тривало наше листування. Крім листування‚ час од часу я ще й телефонував своїй наставниці. Якогось разу зі слухавки долинув не голос, а ридання. „Що з вами?“ – запитав я й почув: „Мені ні з ким говорити в Україні“. Напросився в гості до Ліни Костенко. І ось я в її скромному помешканні.
„Не тіштесь моїми відгуками, – почала поетеса. – Вони були необхідні, щоб спонукати Вас до писання. Але набагато більше в мене зауважень і побажань“. І показала чималий стос папірців. Поговоривши про кожен вірш зокрема, попри їхні недоліки‚ на мій подив‚ співрозмовниця запропонувала видати твори окремою книгою:
„Треба друкуватись, долаючи всі перепони, бо якщо не ми, то вони!“ Ліна Костенко підвелася й показала на сусідній стіл: „Погляньте – скільки мною підготовлено до друку. Настане час і люди дізнаються, що й у мовчанці я не гайнувала час“.
І вже насправді вразила її пропозиція: „Так що лишайте свою добірку. Попрацюємо над нею і видамо“. До такого розв’язання я не був готовий з огляду дивовижної ситуації, коли позбавлена можливості друкуватися сама, вона клопотатиметься виданням моєї книги, не вартої жодного з її численних рукописів. Серед яких була й знаменита „Маруся Чурай“.
Усе ж остаточно вирішив не турбувати Ліну Костенко. Впоравшись з її зауваженнями й побажаннями, з до Павла Мовчана та Юрія Щербака почав потроху друкуватися. Настав нарешті час, коли‚ здалося, що збірка готова. Почав шукати‚ хто б з маститих поетів зголосився написати передмову до неї. Звернувся до Івана Драча й почув: „Хто ж таке надрукує?“ Борис Олійник, не читаючи, заявив: „Мені як парторгові Спілки заборонено“. Не маючи іншого виходу, після тривалої перерви зателефонував до Ліни Костенко. „Ви зрадили мене“, – почув у відповідь.
Мрія видати книжку збулася вже в Ізраїлі, де‚ зібравши належну суму, я видав книгу „Заплутавшись у гомоні століть“ з передмовою св. п. Євгена Сверстюка. Серед тих, кому хотілося подарувати видане, першою, звісно, була Ліна Костенко. Написав присвяту: „Любій Учительці від неслухняного учня“. Трапилася й нагода передати книгу через Дмитра Дроздовського. Коли ж спитав, якою була реакція Ліни Костенко, почув невтішне для себе: „Це моя особиста трагедія“.
Трагедія й для мене, бо, маючи таку щасливу нагоду, не скористався вповні наговоритись з цією напрочуд дивовижною жінкою“.
