Жив на світі іменник. Він був дуже гарний, до людям називати речі своїми іменами. Усі любили іменник та поважали його за цю службу, але іноді він почував себе в реченнях дуже самотньо. Частіше всього сумував іменник тоді, коли ним користувалися маленькі діти, що не знали ще досить слів, аби складати великі речення. Тоді він кликав на до свого друга - прикметника. Коли прикметник приходив, то речення ураз ставало цікавішим та гарнішим. Іграшки ставали не просто іграшками, а цікавими. Дівчатка не просто дівчатками, а красивими. Вони допомагають одне одному постійно.
Жили собі в країні знань дві частини мови Іменник та Прикметник. І були вони добрими друзями. В кожного була своя роль, своє значення в українській мові.
Та якось, одного разу вирішив Прикметник, що він головніше від Іменника. Образився Іменник і вони посварилися.
Зовсім погано стало Прикметнику без Іменника, зрозумів він свою помилку.
І пішов до Іменника просити пробачення.
Прийшов і говорить: " Без тебе речення вже й не речення, а казна-що, і не можна нічого зрозуміти.Пробач мені ". І звичайно Іменник пробачив Прикметника.
І стали вони знову друзями. Але тепер кожен з них розуміє свою роль в країні знань і поважає іншого.
