Скласти диктант з прикметниками енн, инн треба 20 слів
Не текст

Повість «Земля» стала одним з найвищих досягнень на творчому шляху відомої української письменниці О. Кобилянської.

Письменниця зазначала в автобіографічному нарисі «Про себе саму»: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві... Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів і коли писала — ох, як хвилями ридала!..» Повість стала справжнім гостродраматичним твором, сповненим важких роздумів про гірку селянську долю, вартість людського життя, його цінності, вона відрізнялася від сучасних їй сентиментально-ідилічних замальовок із сільського життя, правдиво відтворюючи дійсність у її філософському розумінні.

Можна висунути багато припущень щодо того, який персонаж є головним героєм повісті, але, можливо, авторка підказала нам відповідь на це питання, давши твору назву «Земля». Дійсно, земля постає у творі ніби живою істотою, такою собі вершителькою доль, яка може обдарувати чи покарати, дати життя чи відібрати його.

Так, Михайло говорить про неї: «Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилася, розкошувала, як її соки відсвіжувались, і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами». В іншому місці повісті сказано: «Земля розтягнулась, немов ожидала кого і віддихала землисто-вогким віддихом... Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилась йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення». Отже, земля змальована у творі майже живою істотою, яка може відчувати, бути вдоволеною, чи, навпаки, невдоволеною, приймати когось чи не приймати.

З іншого боку, земля є мірилом людських доль, цінності людської особистості. Так, для Івоніки та Марійки вона є єдиною цінністю життя, їй вони підкорюють всі свої сподівання. І для сина свого хочуть перш за все не особистого щастя, а вдалого одруження з хорошою господаркою, яка матиме добрий наділ землі. Здається, що й для Михайла немає нічого кращого у світі, ніж працювати на землі, мати її й обробляти. Однак життя міняє Михайлове уявлення про цінності, поставивши перед вибором: земля чи кохана дівчина. Михайло вибирає кохання і ладний навіть покинути рідне село й оселитися в такому обридлому йому місті, яке здається чужим і ворожим. Та земля наче не відпускає його, перетворюючись на таку таємничу силу, яку ніхто не може подолати. Якщо він не хоче підкоритися їй, вона воліє краще покласти його тут мертвим, зробивши вічним своїм рабом.

Земля карає і Саву, який нібито зовсім байдужий до неї як до цінності. Сава не хоче працювати коло землі, обробляти її, не отримує від цього насолоди. Та земля потрібна йому як майно, як засіб існування, як підвалина родинного щастя. І вона манить його, обіцяючи дати все і обдурюючи. Сава повністю віддається своєму бажанню мати землю, задля цього вдається до братовбивства, ніби вбивши одночасно й себе самого, позбавивши сподівання на щастя. І знову як найстрашніше покарання батько вибирає йому таке: «Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував, — її не давав він йому». І мати, не пробачивши молодшого сина? промовляє: «Землі?...Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі!».

Після смерті Михайла батьки раптом відчули, як знецінилися їхні цінності, що ніяка земля не зможе повернути їм сина, скоріше навіть синів, бо другого вони теж втратили, але морально. Івоніка і Марійка не хотіли більше збагачення, не хотіли землі, хотіли тільки молитися й плакати за втраченим молодим життям. Виявилося, що ціннішим на світі є все ж таки людське життя, яке не можна класти ні на який алтар. Зрозумів це й Сава, хай не так гостро. Він втратив можливість бути людиною, бути щасливим, крім того, він не отримав батьківського прощення, був покараний прокляттям і позбавлений землі. Земля виступає у творі і живою істотою, і мірилом цінностей, і бажаною мрією, і покаранням, і засобом існування. І це не випадково, бо саме такою була вона для селянина XIX століття, без неї, дійсно, не могло бути життя. І через неї творилися нещастя, руйнувалися життя.

O. Кобилянська у своїй повісті створює по-справжньому символічний образ землі-годувальниці, наділеної для людини неминущою магічною цінністю, безмежною владою. І цей символічний елемент повісті надає їй загальнолюдського звучання, виносячи проблематику твору за межі певного часу й певної країни.

Зима – чудова пора року! Вона приходить і дбайливо вкриває природу чистим білим снігом, сковує озера і річки льодом, сильними морозами охолоджує повітря. З кожним днем зима все більше і більше додається снігом, ночі стають довгими і морозними.

Природа взимку одягнена в білу шубу, наряди на деревах білі, пишні і красиві. Сніг – це чарівне явище. Коли він вкриває всю землю своїми ніжними білими простирадлами, земля перетворюється в красивий білосніжний краєвид. Зиму можна представляти як казкову красуню, яка може керувати вітрами і хурделицею, несучи за собою снігові бурі.

З-за обрію сходить сонце. А взимку, чим яскравіше світить сонце, тим холодніше стає день. Коли промені сонця падають на сніг, він стає сліпучо яскравим. Все навколо білим-біло і вкрите пухнастим снігом. Птахи прилітають поклевывать ягідки горобини і біля дерев залишають багато пташиних слідів. Зимовий день дуже короткий, сутінки наступають швидко і непомітно.

Своїм приходом зима змушує нас радіти і чекати новорічних та різдвяних свят. Люди починають готуватися до Нового року і несуть додому ялинки. Наряджати ялинку доставляє всім величезне задоволення. На неї вішають різноманітні іграшки, кулі, гірлянди і лампочки, квартиру прикрашають дощиком і ліхтариками. У будинках створюється радісна святкова атмосфера і всі з нетерпінням чекають Нового року і подарунків.

Самий зимовий місяць — це Січень. Цей місяць в народному календарі повний святкових подій. Різдво – найсвітліше свято, весь день він супроводжується передзвоном дзвонів і приємними привітаннями.

За всю зиму січневе сонце яскраве і сильне, хоча попереду ще чекають холодні заметілі і хуртовини. У січні поступово і непомітно дні починають зростати, сонце піднімається вище, ніж у грудні. У період сильних морозів сонце світить сліпуче яскраво, але при цьому абсолютно не гріє. В кінці січня зазвичай б'ють холодні хрещенські морози, небо стає безхмарним, вітер вщухає, а морози стають сухими і пронизливими. Крижаний повітря стає чистим і вночі можна побачити на небі розсип зірок.

Деякі художники бачили смуток і зневіру в цьому пори року, інші ж замальовували зиму як прекрасну незабутню білу казку. Крізь білі і сірі кольори зими можна побачити багато цікавого і незабутнього. Якщо на рукавичку зачерпнути снігу із замету і придивитися до нього, то можна побачити будову сніжинок. Кожна з них має свою форму і розмір, кажуть, що не існує двох однакових сніжинок. Коли на них дивишся, то розумієш, що ці маленькі сніжинки – ціле твір мистецтва сніжної зими.