Звичайно зміниться! Я не маю в цьому жодного сумніву. Візьміть будь-який підручник з історії і подивіться, в будь- яку епоху приділялася увага мистецтву, літературі, поезії. Наскільки важливо мати можливість читати вірші, що підіймають бойовий дух у час воєнних дій. Скільки письменників, констатуючих правду життя у своїх віршах, живуть в нашій пам'яті досьогодні? Не мало…В цих віршах - наша історія! А кохання, дружба, відношення у сім'ї; любов до природи, повага та багато інших важливих людських рис- виховують в нас саме : поезія, мистецтво, література. І звичайно наше повсякденне життя зміниться, якщо все це зникне. Ми не будемо мати можливості пережити емоції від прочитаного роману, вірша, або проглянутої вистави, тим самим, позабавлюсь себе, можливістю подивитись на ситуацію під іншим кутом, можливістю мріяти, можливістю насолоджуватись. Я не пам'ятаю жодного твердження, яке б вказувало на те, що література шкодить людині, поезія її обездушує, а театральні вистави роблять нелюдяною: все це - несинітниці. Людина не зможе без художнього розвитку, і можливості робити внесок в ці самі "сфери" духовного виховання, внутрішнього росту , самовдосконалення.
ВпівДнями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не вітаються... Я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. Двоє братів із моїх далеких приятелів не розмовляли через дідівську хату 20 років. Ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! Двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново! Хтось скаже – та що вони втратили? Що втратили? Безмірно, безмежно, незрівнянно багато! Хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? Брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. Вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. Вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… Вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуації, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. І навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд… Таке буває не лише через майно. Родини втрачають зв’язки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через, через... Причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала Ліна Костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати». Поспішати? Так! Бо 8 липня в Україні – День родини. Нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. Споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. То чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? Тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. Бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
