Снігопад
У той день пішов перший сніг. Мирослава поверталася зі школи, як завжди, через бульвар) і парк. Сніжинки почали пролітати, коли вона завернула на перший бульвар; їй здалося, що дерева над головою зашуміли, зітхнули чи легко застогнали. Коли ступила на другий бульвар, вітер стих і зробилося моторошно тихо. На бульварі не було ані душі, тільки вона сама, і, злякавшись тієї дивної тиші, дівчинка раптом зупинилася. Тоді небо над її головою здригнулося, і сніг пішов лахматий, повільний; повітря навколо забіліло, сніжини плавно спускалися на жовту алею із залишками опалого листя. Вона виставила перед собою долоню, і сніжини почал,и сідати й на долоню. Закрутивсь у повітрі один із листків, котрий аж досі тримався на гілці, і ліг їй просто в ноги. Вона нахилилася й підняла листка, вогкого, ще живого, ще запашного, покрутила в руці, тримаючи за стебельце. Був він, цей листок, прекрасний. І їй здалося, що часу не існує, що не існує ні вчорашнього, ні завтрашнього, а є тільки оцей білий снігопад - час якогось великого, сокровенного відкриття. І вона стрепенулася внутрішньо, лякаючись своєї незрозумілої дорослості, самотності й малості в цьому світі, своєї загубленості, бо й вона чи не отой листок, що його несе, покручуючи за стебельце, оця земля, оце місто, оцей заставлений деревами бульвар.
