очень нужна служить казку про незмінювані іменики​

1) я отримав нещодавно лист, в якому школярка пише про свою подругу. (2) вчителька літератури запропонувала цій подрузі написати твір про дуже великого радянського письменника. (3) і в цьому творі школярка, віддаючи належне і геніальності письменника, і його значенню в історії літератури, написала, що у нього були помилки. (4) Вчителька визнала все це недоречним і дуже її лаяла. (5) і ось подруга тієї Школярки звертається до мене з питанням: чи можна писати про помилки великих людей? (6) я їй відповів, що не тільки можна, але і потрібно писати про помилки великих людей, що велика людина не тим, що він ні в чому не помилявся. (7)ніхто не вільний від помилок у нашому житті, у нашому складному житті.

(8) що людині важливо? (9)Як прожити життя? (10) перш за все – не вчинити ніяких вчинків, які б упускали його гідність. (11) можна не дуже багато зробити в житті, але якщо ти не робиш нічого, навіть дрібного, проти своєї совісті, то вже цим самим ти приносиш колосальну користь. (12) навіть у повсякденному нашому, повсякденному житті. (13) але ж в житті можуть бути і важкі, гіркі ситуації, коли перед людиною стоїть проблема вибору – бути збезчещеним в очах оточуючих або в своїх власних. (14) впевнений, що краще бути збезчещеним перед іншими, ніж перед своєю совістю. (15) людина повинна вміти жертвувати собою. (16) звичайно, така жертва — це героїчний вчинок. (17) але на нього потрібно йти.

(18) Коли я говорю про те, що людина не повинна йти проти своєї совісті, не повинна здійснювати з нею угоду, я зовсім не маю на увазі, що людина не може або не повинен помилятися, оступатися. (19) ніхто не вільний від помилок у нашому складному житті. (20) однак людину, яка оступилася, підстерігає серйозна небезпека: він нерідко приходить у відчай. (21) йому починає здаватися, що все кругом негідники, що всі брешуть і кепсько надходять. (22) настає розчарування, а розчарування, втрата віри в людей, в порядність — це найстрашніше.

(23) так, кажуть: «Бережи честь змолоду». (24) але

Журналіст: Добрий День, Миколо Павлович! Дуже вдячна за те, що ви згодились дати невеличке інтерв’ю. Я не буду торкатися вашої політичної кар’єри та професійної діяльності, а запропоную лише декілька запитань, відповіді на які дуже цікавлять ваших, Микола Павлович, прихильників. Тож, перше питання: Які міста, зокрема, в нашій країні Вам найбільше подобаються?

М. П.: Як-то кажуть: «Там, де я ще не був». Місто, яке мені подобається з самого дитинства – це Київ. А ще мені подобаються невеличкі українські міста, перебуваючи в яких я отримую душевний покій та дійсно відпочиваю.

Журналіст: Яку кухню любите?

М. П.: Звісно, рідну, українську! Особливо борщ та вареники з вишнями.

Журналіст: Хто ж, на Вашу думку, кращий кухар – чоловік чи жінка?

М. П.: Це вже доведено часом, що чоловік. Бо перетворити приготування їжі на мистецтво може лише чоловік. За винятком сім’ї. Але для щоденного приготування їжі – це все ж таки жінка. Лише жінки, за що ми їм дякуємо, готові витримати усю цю буденність. Це ж можна з голоду померти, якщо чоловік буде готувати! Спробуйте самі… (Микола Павлович сміється).

Журналіст: Вас, Миколо Павлович, називають епатажною особистістю. А який Ви з друзями, зокрема у сім’ї?

М. П.: Я не вважаю себе епатажною людиною. Та, на мій жаль, я ніколи не був і романтиком. Квіти дружині не часто дарую, та іноді намагаюсь зробити якусь приємну романтичну несподіванку.

Журналіст: Чи збігаються Ваші з дружиною погляди на виховання сина?

М. П.: Повністю збігаються. Але моя участь у цьому важливому процесі мізерна через брак часу. Уявляєте, він іноді може видати таке, що диву даєшся, наприклад, «не порушуйте мої конституційні права!».

Журналіст: Що Вам подобається, а що не подобається в людях?

М. П.: Найбільше мені не подобається чванство. Коли людина некомпетентна, немудра, або ще гірше – зовсім тупа – це найбільше мені не подобається. Причому це не тільки неприйняття моральне і психічне, а навіть фізичне. Але я ненавиджу цих людей без жодної агресії ззовні.

Журналіст: Яка література Вам подобається?

М. П.: Найбільш усього – класичні українські і російські літературні твори та поезії.

Журналіст: Скількома мовами ви розмовляєте?

М. П.: Українською, російською, польською, інколи англійською. Італійську мову, на відміну від англійської, знаю набагато краще, але користуюсь нею дуже рідко.

Журналіст: А яка музика грає у Вас в машині?

М. П.: Віддаю перевагу сучасній легкій естрадній музиці та класичним творам, знову ж, у сучасній обробці. Така музика не відволікає від дороги.

Журналіст: А як Ви вирішуєте життєві труднощі?

М. П.: Частіш усього залишаюся один на один з собою. Це дурниці, коли кажуть – розкажи, поділися, зніми тягар і тобі полегшає. Мені від цього не стає легше. Я дивлюся телевізор, слухаю музику або надаю перевагу повному абстрагуванню. І рішення приходить само собою.

Журналіст: Які у вас, Миколо Павлович, плани на найближче майбутнє?

М. П.: Великих планів не має, а маленькі ви побачите самі, бо я завжди на виду.

Журналіст: Дуже Вам дякую за цю цікаву розмову. Успіхів Вам і до побачення.

М. П.: І Вам до побачення!