Як усе те давно було... І чи взагалі було?
Швидко ж забувається тяжке і страшне пережите людиною! А от широке пшеничне поле, витолочене танками, грузовиками та самоходами, обняте жахною загравою на якому молодий лейтенант Максим Дробот із снайперською гвинтівкою в руках задихався повітрям, отруєним від вибухів мін та снарядів, мабуть ніколи не забудеться. І от у цей час Максим побачив на дозрілому, незжатому полі три довгі колоски пшениці, що вирізнялися з-над усіх. Міцні, заярілі вони височіли над ланом, пружно тяглися колючим вусами до сонця... Вогонь підбирався все ближче й ближче, полохливі язики полум'я то здіймались з повітря, то падали ниць, розвихрюючись, випалюючи довкола усе до чорного тла. А колоски стояли!
Р.s: вибачте, якщо щось не так
Мій дід Іван вважає себе успішною людиною Так само думають усі, хто його знає. Його головна риса, яка й стала запорукою його життєвого успіху, - наполегливість у досягненні своєї мрії. А мріяв тільки про одне – вивчитись. Не маючи грошей, бідно одягнений, з свого Богом забутого села помандрував він до далекої незнайомої Москви. І там якимось чудом вступив до інституту. Вчитися було страшенно важко. Але здолав і науку. А потім почав працювати за фахом. Чесно працював. Він каже, що це й виявилося найскладнішим – бути завжди чесним і послідовним, ніколи не ставати на хибний шлях, приймати правильні рішення, не шкодувати себе, віддаватися обраній справі. Ось тоді й почав приходити успіх.
Отже, якщо спитати мого діда, в чому він полягає, той життєвий успіх, він вам скаже: працюй і не шукай легких шляхів. Все дуже просто.
