Жив на світі іменник. Він був дуже гарний, до людям називати речі своїми іменами. Усі любили іменник та поважали його за цю службу, але іноді він почував себе в реченнях дуже самотньо. Частіше всього сумував іменник тоді, коли ним користувалися маленькі діти, що не знали ще досить слів, аби складати великі речення. Тоді він кликав на до свого друга — прикметника. Коли прикметник приходив, то речення ураз ставало цікавішим та гарнішим. Іграшки ставали не просто іграшками, а цікавими. Дівчатка не просто дівчатками, а красивими. Вони допомагають одне одному постійно.
-Привіт Василько!
-Привіт Ромко!
-Говорили що ти надумав їхати до Києву на мотофестиваль?
-Так,звичайно , я давно мріяв!
-А ти в батьків питав?Вони дозволили тобі?
-Хее..я вже самостійний! Я вирішив що поїду, знаю що батьки не дозволять їхати,тому не питав!
-Хм.м..зрозуміло, але де ж ти візьмеш гроші на квиток?
-Та к я ж два місяці відкладав, та й назбирав.
-Я думаю що тобі краще запитати у батьків, не дай Боже щось станеться з тобою, а батьки навіть не довідуються цього!
-Та , що зі мною може статись?
-Наприклад вкрадуть гроші на вокзалі, або он скільки випадків що дитина не повернулась додому,а ти сам збираєшся їхати в таке велике місто!
-Так...напевно ти правий, сьогодні ж запитаю у батьків!
