Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Объяснение:
