Зробити стилістичний аналіз тексту. … цокають хронометри. Секунда... секунда... секунда... секунда... Як швидко вони біжать! Занадто. Зрештою, людина сама поділила своє життя на роки и секунди, їй це конче було потрібно. А для чого?.. Спокійніше, Андрію, здається, у тебе плутаються думки... Ага, ось, нарешті, й куранти. Дивак Мунтян – куранти для великої аудиторії, а зараз навіщо вони?
– Люди!
Голос пролунав, як грім, рука Мунтяна потяглася, щоб притишити, і зупинилась на півдорозі. Вони одразу впізнали цей голос, хоч і не чули його ось уже стільки років.
– Вас вітає екіпаж “Антея”! Я поспішаю, у нас залишилося зовсім мало часу. Ми зробили все, що могли. Зореліт падає на досі невідоме тіло неймовірної магнітної сили. Ми могли б уникнути небезпеки, якби знали, що неспроможні будемо її подолати. Не судіть нас суворо за те, що ми жадали розгадати таємницю.
Ми прощаємося з вами в зажурі. Тільки тут, у безмежній далині від рідної Землі, ми збагнули, яка вона прекрасна.
Нас втішає, що ті, хто піде трасою “Антея”, не повторять нашої помилки. Зараз “Антей” віддасть всю свою енергію, всю до останньої краплі, аби тільки мій голос мав силу досягти Землі.
Прощайте! Передаю координати... Передаю координати... Передаю координати...
Зелене вічко “Оракула” згасло.
Знов зацокали хронометри, байдуже відкидаючи секунди в минуле.
Під куполом сяяли несправжні зорі.
– Членів Ради викликати зараз?
Горбунов обернувся уже в дверях, блідий, скам’янілий.
– Не треба. Зараз ніч. Вночі люди сплять. Розішліть копії всім станціям, супутникам і зорельотам першої зони. Саню, хлопчику мій, зроби копію... і для мене.
– “Місяць–2”! “Місяць–2”! Сеанс, прийом...
Личко Ляни холодне, неприступне.
“Статотрон” записує зведення.
Хронометри вицокують секунди.
Вони мовчки дивляться одне на одного. Приватні розмови суворо заборонені.
Цок-цок, цок-цок...
– Ляно! – не витримує Серго. – Я не міг тоді. Розумієш, не міг! На “Антеї” був його син...