Самостійні частини мови (вони ще називаються знаменними) виконують номінативну або вказівну функцію в реченні. Вони називають предмет або явище, його якості або властивості, позначають кількість, дію і стан. «Ця коротка промова тривала порівняно недовго – півгодини. Слухаючи Фунта, Паніковський розчулився». У цих пропозиціях всі частини мови – знаменні, проте завжди обходитися ними неможливо: ми використовуємо поширені і складні лексичні конструкції і в усній, і в письмовій мові, а для граматичного і синтаксичного зв’язку потрібні прийменники, частки і сполучники.
Із службових слів неможливо побудувати речення – їх вживають тільки зі знаменними. Лексичного значення вони не мають, у них неможливо виділити корінь або основу. Шкільна програма зазвичай рекомендує визначати, в чому різниця між самостійними і службовими частинами мови, поставивши запитання до даної лексичної одиниці: якщо це неможливо, то перед нами службове слово.
Частота вживання знаменних частин мови набагато нижче, ніж службових, проте список останніх вельми обмежений (порівняно з лексикою мови) – всього до 200 одиниць. І якщо кількість іменників, прикметників і дієслів постійно змінюється, то склад частинок, сполучників і прийменників практично статичний, а їх вживання не залежить від типу і жанру тексту.
З морфологічної точки зору відміна самостійних частин мови від службових полягає у висловленні їх граматичного значення через якийсь граматичний показник. Службові слова як раз і є одним з таких показників (у ряді випадків), але самі морфологічно не змінюються.
