МНЕ ЕЩЁ КР ПИСАТЬ ПО МАТЕМ​

Я довго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. Це був надзвичайно святковий день. Велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними. Я довго шукав свій клас, тому ввійшов до нього майже останнім. Сісти довелося на останній парті. Почав хвилюватися, що не почую вчителя, що не вистачить підручника. Так і сталося. Після привітання учителька почала роздавати по дві книжки на кожну парту. Всі жадібно хапали, починали невміло читати і милуватися малюнками. «Зараз дійде черга й до мене», — казав я собі. Аж ось на парту учителька поклала всього один підручник, який довелося ділити з синьооким дівчиськом. Чомусь тоді мене ця подія дуже засмутила, а сльози, як я їх не ковтав, все-таки покотилися. Як пізніше з'ясувалося, ту дівчинку, що не пройнялася моїм горем, звали Даринкою. Тоді вона мені якось іронічно й байдуже ла: «Ну, забери той Буквар, якщо хочеш, я його давно вже прочитала з бабусею». Навіть не знаю, що мене тоді більше вразило: те, що підручника не вистачило, чи те, що я ніколи ще не читав того Букваря.

Нещодавно у наш клас завітала дівчинка. Вона була новенькою. Звуть її Софія.

Спочатку не знала, що сказати, ніяковіла, пекла раків. Почувалася не у своїй тарілці. Дівчатка самі почали розпитувати Софію. Спершу вона соромилася, але згодом усе минулося. У однокласниць було багато запитань, та пролунав дзвінок на урок. На першому уроці Софія була як у воду опущена. Вона пропустила одну тему. Та згодом, коли познайомилась із вчителями, а вони у нас найкращі, почала показувати товар лицем. Та й співрозмовниця вона цікава. За словом у кишеню не полізе. Здавалося, що у дівчини язик добре підвішаний. Та в цілому вона нам усім дуже сподобалась.

Ми вміємо дружити та вболівати один за одного, не розбиваємо глеків, тому новенька надзвичайно цьому рада.