Є така притча. Повінь на Закарпатті. Чоловік прокинувся у своїй хаті тоді, коли вода сягнула печі, де він міцно спав. Поліз на горище, вибрався на дах. Почав благати Бога: “Господи милостивий і милосердний, порятуй мене!”
Підпливли рятувальники на човні.
- Дядьку, перелізайте в човна!
- Я почекаю, мене Бог порятує.
Вода прибуває. Чоловік молиться. Вдруге й утретє підпливали рятувальники, але він знову відмовився. Врешті вода сягнула горла, рота, очей. Утонув.
Коли його душа постала перед Богом, вона спитала:
- Чому Ти не врятував мене?
- Я тричі хотів тебе порятувати, посилаючи човна, - відповів Бог. – Ти відхилив мою поміч.
Ця притча стосується й нашої Вітчизни. Господь подав Україні свого рятівного човна.
Мусимо пам’ятати: Бог прихильний-таки до України й українців. Адже наперекір багатьом трагедіям і потрясінням ми збереглися як повноцінний і самобутній народ, а не якесь напівзабуте плем’я.
Після багатьох воєн у нас збереглися Софія і Києво-Печерська лавра, збереглося багато давніх ікон, наділених чудодійною силою.
Ми маємо сотні тисяч унікальних пісень, неповторне мистецтво писанкарства, вишивання, різьблення, дерев’яної архітектури, народного живопису. Маємо рідкісної енергетики і веселого зухвальства народні танці. Маємо мудрий і делікатний гумор. Маємо свою оригінальну культуру.
Отже, маємо Душу. Її не заперечить ніхто. Найлютіший наш ворог не заперечить!
Вибери саме головне і перепиши
