“Мені сорочку мама вишивала, неначе долю хрестиком вела…” – цими словами починається текст відомої української пісні, якою оспівана любов до чи не найбільшої народної цінності нашого народу, яка дісталась нам у спадщину від наших предків.
Вишита сорочка – це щось святе, духовне, сокровенне. Перші вишиванки відігравали не стільки функцію одягу, як, за повір’ями, оберігали їх власників від зла. У вишиванках наші пращури різними кольорами та візерунками вчились зашифровувати добру долю, щастя, радість, любов, багатство… Матері вишивали дітям сорочки, аби їх майбутнє було світлим та безтурботним. Кожна дівчина повинна була вишити сорочку своєму майбутньому чоловікові.
Вишиваний одяг носили і у будень, і у свята. Найкращі сорочки тримали, звісно, “до виходу”.
Талановиті вишивальниці перешивали орнаменти із бабусиних скринь, часто змагаючись між собою – хто ж справить собі кращу до найближчого свята, а згодом гордо хизувались своїми неповторними шедеврами на святкових храмових літургіях. Наші бабусі знали чимало секретів давнього ремесла. В Україні є близько сотні “вишивальних технік”!
1. Білими нитками шитий (шитий – дієприкметник)
Та все було якесь надумане, білими нитками шите.
2. Не бачити смаленого вовка (смаленого – дієприкметник)
– Ви ще не бачили смаленого вовка,– супиться Чигирич.– Бач, їм коржі не вгодили.
3. Дивитися, як загнаний вовк (загнаний – дієприкметник)
Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всі боки, нізвідки не чекаючи до
4. Не бачити смаленого вовка (смаленого – дієприкметник)
Ці, знатні, тільки вершки й п’ють, смаленого вовка не бачили, зуби скалити навчились, а спробували б, як то воно голодних корів учити ходити в ярмі.
5. Під лежачий камінь вода не тече (лежачий – дієприкметник)
Це повідомлення подіяло на робітників ферми куди більше, ніж пусті балачки, бо люди зрозуміли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо під лежачий камінь вода не потече.
