Перед нами сосновий ліс, який починає пробуджуватися рано вранці. Сонце тільки-тільки сходить. Його ніжні промені вже позолотили верхівки величезних дерев і проникли вглиб хащі, але над глибоким яром ще не розсіявся вологий туман. Прокинулися мешканці хащі – три ведмежати і ведмедиця. Схоже, малюки ситі і задоволені. Вони безтурботно і незграбно возяться на зламаному стовбурі впавшої сосни, вивернутої з коренем, після бурі в лісі. Падаючи, дерево вдарилося об потемнілий від часу корч і тріснуло навпіл. Тепер верхівка лежить на землі, а стовбур з розчепіреними в різні сторони коренями дивиться, як розгойдуються в небі зелені гілки сосен. Дивлячись на картину, ми немов опиняємося зануреними в атмосферу лісового ранку, чуємо голоси птахів і рев ведмежат, вдихаємо аромат соснової кори і хвої. Колорит заднього плану полотна – прозорий, невизначений, а переднього – глибокий, барвистий. У картині, яка заслужено вважається для багатьох поколінь людей зразком пейзажу, повною мірою передано захоплення художника красою і багатством первозданної природи.
Всі люди по-своєму інтерпретують сенс життя, але весь формулювання сходяться до одного джерела - любов. Ми всі живемо для цього прекрасного і благородного почуття. Ми знаходимо це не тільки в сім'ї, але і у покликанні, творчості, нашій місії на цій землі. Багато авторів писали про це, чия творчість ми перетворюємося на приклади. Отже, в історії М. Горького "Стара жінка Ізергіл" є герой, чиє ім'я стало номінативним. Він став синонімою. Данко жив, щоб до людям до зі своєю активною любов'ю. Він пожертвував себе, щоб привести племен з заростями, де було неможливо жити. Молода людина взяла на себе відповідальність лідера, коли плем'я було в складній ситуації. Могутні вороги викинули його з родючих земель і працювали над упаковкою. Люди загубилися в лісі і втратили надію на порятунок. Але Данко зумів надихнути їх і надіслав їм пошук. Коли розпач знову освоїв мандрівники, їхній лідер захопив палаюче серце з грудей і освітлювала дорогу. Всі його племінники прийшли до світу, але він помер з посмішкою на уст. Він пишався своїм досягненням і щасливим, що йому вдалося врятувати свого народу. Данко жив у значній мірі і досягнув те, що він хотів врятувати людей. Його призначення було в активній любові до свого співробітника. Той же результат у пошуку місця призначення з'явився більш зрілий герой - Фауст з п'єси того ж самого Ім'я Йоханна Вольфганг Гуте. Літній лікар провів все своє життя на вивченні наук та теоретичних досягнень, але не знайшли відповіді на основні питання. Герой не зрозумів, чому він живе. Це допомагало боротися з Богом ставка на його душу: Мефістофлел хотів довести воду людського роду, вибравши Фауст. Але марно намагалися, проклятий: ні Кабачі, ні жінка, ні слава, ні егоїстичне щастя, не задовольняли свою пауту. Він дивився далі і не зупинився на будь-якому спокусі. В результаті, Фауст "зупинив момент" лише тоді, коли я зрозумів, що я міг би врятувати мешканців прибережних сіл від руйнівного ефекту хвиль. Герой побудував греблі і приручив елемент. У цій активній любові до людей Фауст знайшов сенс свого життя. Таким чином, кожен з нас знаходить мету любові. Ми можемо годувати ці почуття людям, що оточують світ, роботу, творчість, сім'ю. Це не так важливо, щоб ми любимо, найголовніше. Якщо наші емоції виражаються у діяльності, створення, реальних акцій, то ми виконуємо наше завдання на цій землі, і якщо ні, ми можемо витрачати час.
