Мова- універсальна, Але користування нею вкрай індивідуальне. це своєрідний енергопровід, від одного до іншого, від одного до багатьох к этому высказыванию надо написать свое мнение и высказанное можно

Перебуваючи в армії, я бачу навколо себе багато рабів. Не фактичних рабів, зрозуміло, а тих, хто психологічно є рабом, не вільною людиною.І я навіть розумію їхню мотивацію. Рабам не треба думати самим, що робити, за них думає хазяїн. Рабів не лякає завтрашній день - вони не загадують на майбутнє і не мають планів, бо плани є тільки у хазяїна. І раби не відповідають за власні дії, вся реальна відповідальність, знову ж-таки, лежить на хазяїні.Панове, це насправді дуже страшно - бачити їх в такій кількості навколо себе. Нібито люди як люди, але не варто покладатися на них.Для раба в тому, що він не виконує обіцянок, не діє за заздалегідь погодженим порядком, всіх підводить, винен Порошенко, Путін, Обама, марсіани, тільки не він! А він "найнещасніша людина, його всі гноблять", і тому він п'є горілку. І навіть бити його особливого сенсу немає, бо він не сприймає це биття як відповідальність за власні вчинки, а лише як чергове "несправедливе гноблення його, бідолашного".Як правило, ці люди все життя проробили найманими працівниками на якомусь великому заводі, без намагань бодай чогось добитися. Насправді тут, в армії, ті, кому я довіряю, як правило, виявляються власниками бізнесу типу невеличких СТО чи водіїв з власною вантажівкою.Раби не відповідають за власні дії, вся реальна відповідальність лежить на хазяїніНе всі, кому я тут довіряю, є підприємцями, але всім підприємцям я довіряю. У нас можуть бути конфлікти і непорозуміння, навіть ворожнеча, але вони не раби. Вони суб'єкти, а не об'єкти. Прикро, що їх небагато.І, до речі, поки я це писав, я спіймав себе на тому, що всередині мене також сидить раб. Він бажає скинути з мене відповідальність за моє життя, і його голос особливо добре чутно, коли ти в черговий раз намагаєшся щось змінити навколо себе і вкотре впираєшся в стінку.

Він зриває останні листочки з дерев, зовсім не жаліючи їхнього золотавого вбрання. Листопад інколи приходить в образі людини- похмурої і не надто люб'язної. Своїм виглядом він справляє якесь гнітюче враження, саме цим лякаючи перехожих.
Одного дня він саме сидів на лавці у парку, вигадуючи чим би зіпсувати настрій іншим ( ох і пакосний він був).
Раптом до нього підбіга одна дівчинка. Він уже хотів нагриміти на неї, але її очі, в яких не було ні крапельки страху, здивували його.
Дівчинка сіла на краєчок лавки і почала розповідати йому казки. Так зародилася їхня дружба. Кожного дня прибігало золотоволосе дівча щоб хоч трохи звеселити свого нового друга. Але одного ранку вона не прийшла..
Після цього пройшло дуже багато років, і кожного дня у парку бачили дідуся, який очевидно когось чекав. І ось нарешті він побачив свою знайому. Її волосся посивіло, а лице вкрили зморшки. Того ж дня вона зникла, і ніколи не поверталась.
Можливо ви здогадались куди вона зникла? Якщо ні, тоді знайте, що вона сталп його маленькою "помічницею". Тепер вона допомагає йому зривати листочки з дерев, хоча інколи вона навпаки заважає йому. І їхня дружба триває й досьогодні.