383. Запишіть у дві колонки підрядні словосполучення: 1) предикативні; 2) непредикативні. Світить сонце, крихта хліба, діло робиться, почуто заклик, взяв олівець, іде життя, історія триває, мчить полем, стежки зміяться, зачиняю двері, правда переможе, бракує часу, сон сниться, думаю про тебе, звик працювати, заплющую очі, очі бачать, уникаю непорозумінь, знайдено розв’язок, непевність гнітить, дні течуть, лякає мене, день минає. І К л ю ч . З других букв перших слів виписаних словосполучень має скластися закінчення вислову: “Надія — це найчастіше...

Є в Харкові місця, відомі кожному жителю міста. Вони внесені в усі екскурсійні маршрути міста. Тут призначають побачення, сюди харків'яни неодмінно ведуть гостей, які приїхали до них здалеку. Тут можна побачити і іноземні делегації. Такі місця - дзвіниця Успенського собору, Покровський монастир, пам'ятник Т. Г. Шевченка... Пам'ятник великому Кобзареві займає особливе місце в списку відомих місць столиці Слобожанщини. Відкритий 24 березня 1935 року, він і зараз залишається одним з найбільш значних досягнень вітчизняної монументальної скульптури і є яскравим символом дружби і братерства українського і російського народів.
Пам'ятник Тарасу Шевченку - своєрідна візитна картка Харкова. Дорогу до нього легко знайде навіть той, хто вперше приїхав до Харкова. Пам'ятник височіє між головною магістраллю міста - Сумської вулицею, і центральною площею, яка з отриманням Україною незалежності отримала назву площа Свободи. Дуже вдало вибране місце, точно розраховані розміри монумента (його загальна висота 16,5 метрів, висота статуї поета 5,5 метрів), гармонійна підпорядкованість архітектурних і скульптурних елементів посприяли тому, що пам'ятник відразу органічно вписався в ансамбль міста. Пам'ятник стоїть у мальовничому місці - в саду імені Т. Г. Шевченка. Одна з алей саду веде до Національного університету імені В. Карамзіна; за іншою алеї від пам'ятника можна потрапити до ще одного споруди, яке варте уваги, кіноконцертному залі «Україна». Цей зал кільцем обступили старі і молоді дерева саду Шевченка. Тут до саду примикав один з найстаріших в Україні зоопарків, історія якого налічує понад сто років. Тим не менш, серцем цього дивовижного куточка Харкова є пам'ятник Кобзареві. Бронзова статуя Шевченка піднята на тригранний пілон. Навколо нього на виступах, яке поступово зростають, розташовані шістнадцять фігур, які уособлюють собою всю історію України.
Шевченко коштує, ледь схиливши в задумі непокриту голову. Скульптор зупинив ту мить, коли поет збирався зробити крок - в ньому весь порив, весь рух. На плечі накинуто пальто, права рука стиснута в кулак. У зовнішності поета, в його суворому обличчі, в зсунутих бровах, в енергійному жесті руки відчувається сила незвичайної людини, яка присвятила своє життя і талант України, свого народу, людини, який залишив нащадкам велику творчу спадщину. На творчості Шевченка виросло чимало поколінь сучасних художників слова. Стоячи біля пам'ятника, ми ніби чуємо в шумі дерев, які оточують пам'ятник, вічні слова поета.

Водій автобусаЯ не пам’ятаю, коли сів в цей автобус, але у ньому багато пасажирів. Значить, всі вони кудись їдуть. У мене сидяче місце біля вікна, мені пощастило!. Все-таки можна спокійно відвернутися від салону гати за полями, деревами, селами, які миготять у вікні. Коло мене чотири сумки. Дивно, якщо я не пам’ятаю, як я сів у автобус, звідки мені знати, що сумки мої. Просто таке відчуття. Також я знаю, на якій зупинці мені потрібно сходити, хоча куди потім іти не знаю - потім видно буде. Ми наближаємось до моєї зупинки. Я нахиляюся до сумок, одразу бачу дві, а дві інші не можу знайти. Я беру ті, що знайшов, просуваюсь до виходу, виношу сумки і ставлю на землю водія зачекати, поки знайду ще дві. Повертаюсь і ретельно шукаю, та все ж не знаходжу. Ми їдемо далі. Людей стає менше. Я ще раз приймаюсь за пошуки, хоч і розумію: не знайти. Людей в автобусі майже нема, а може й зовсім нема, бо впродовж усього шляху я не бачив їх облич, лише розмиті постаті. Я водія зупинитись. Кажу йому, що загубив сумки і говорю, що прийду ще запитати, чи знайшлись. Він мені розповідає, куди звертатись, але я не можу зрозуміти сказаної ним фрази. Я запитую: “Мені туди йти?”, показуючи рукою в той бік, звідки, як мені здається, ми приїхали. Він говорить, але я знову не розумію відповіді. Я йду туди, куди тільки-що показував рукою. Ми зупинилися на околиці якогось села, я йду в протилежний бік. Іду по узбіччю дороги, по обидва боки лісосмуги, за ними поля пшениці. Вечоріє. “Людина -- істота помилок, - думаю я, - "Мабуть, я був близько до останньої зупинки (людей же майже не було) і ми могли б з водієм зразу ж оглянути ввесь салон автобуса”. Дорога губиться в далині. Іду довго. На поля опустились сутінки. Несподівано мене наздоганяє легкова машина і зупиняється поруч. “А до цього ж повз мене не проїжджала жодна -- ось чому несподівано!” “Підвезти?”,-- чую голос. Пильно вдивляюся в постать за кермом -- це водій автобуса. Опускаю очі на свої руки: вони вільні, вони вже не обтяжені ношею. Я сідаю в машину…