Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож — рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддавав усе своє життя, аби людям жилося краще — всім людям, на всій землі. І рости чесним українцем, а не яловим хахлом. Цілую. Вірю в Тебе. Тато 14.02.1978. Який стиль тут?

У старого батька Орла був син одинак і звали його Орлик. Виросло вже те Орля, у пір’я вбралося, прийшов час на власний хліб переходити. От батько йому і каже:— Сину, летимо в поле за їжею. Я навчу тебе самостійності. Ти повинен уміти сам себе годувати.— Не голодний я, тату, — мовило Орля. — Та й те поле таке порожнє, чи водиться там щось путнє?Засумував батько, та виду не подав. Мудрим був, вирішив зачекати слушної нагоди, аби дати синові урок. Тому здійнявся і полетів сам.Як раптом до Орлика підповз степовий Вовк.— Добридень, — привітався він солоденьким голосом і, аби той не бачив, злизав слиньки.— Ти хто такий, — витріщився на нього птах, — що від тебе так тхне?— Я житель степів, одинокий вовк, — сказав і якомога ніжніше клацнув зубами. Йому дуже вже не хотілося полохати молодої пахучої птиці.— А чому такий смердючий? — скривилося Орля.— Бо багато рухаюся, на здобич полюю. Не дарма ж кажуть, що вовка ноги годують, а птаха крила!— Як це? — роззявив дзьоба Орлик.— Дуже просто. Ти даєш мені одну пір’їну зі свого крила, а я тобі взамін якийсь харч. Ось так твої крила можуть тебе годувати.— Цікаво, — розплився у задумливій усмішці молодий Орел. — А батько мені такого не казав.— Та що там твій батько тямить? Він уже старий, щоб літати в ногу з часом.— Гаразд, — не довго думаючи, погодилося Орля, бо в животі давно бурчало й вельми хотілося їсти. — Пір’їна, так пір’їна! Тільки ти мені спершу їжу принеси, а я тоді тобі пір’їну дам, а то раптом ще обдуриш… Знаю я вас, вовків.— Не хвилюйся. Я даю слово, і дотримаюся його, — сказав хижак і помчав у бік поля.Так була укладена таємна угода між старим хитрим Вовком та молодим лінивим Орлом. Тепер щодня, в обідню пору зустрічалися вони на верхівці невисокої гори й обмінювалися гостинцями. Вовк приносив свіжу їжу, а Орля йому за це давало пір’їну.Минуло літо. Настала осінь. Повіяли холодні вітри, стали йти проливні дощі. Зголодніло, змерзло Орля, сіло дожидати Вовка. А його цього дня все не було та не було. І геть увечері, коли почали на горизонті з’являтися перші сутінки, а в орлиних очах темрява від невимовного голоду, прийшов Вовк.— А тепер я тебе з’їм, — сказав він і голосно клацнув зубами.Орля стало втікати, махати крилами, але так і не здійнялося в небо, бо було голим, а птахи без пір’я, як відомо, не літають. Довго відбивався птах від хижого звіра, але так і не зміг його перемогти. Знепритомнів і впав на землю. Схопив його Вовк і поволік до своєї нори, аби вовченят малих почастувати.Летів тією місциною батько Орлика. Бачить, Вовк когось волочить. Не впізнав він свого сина в хижих зубах, бо ж той був геть обскубаним, пролетів повз. Але потім передумав і вирішив урятувати пташину. Повернувся та стрімголов кинувся на Вовка і став клювати його в голову. Робив він це так затято і з такою силою, що той здався і випустив здобич із пащі.Орля розплющило очі й побачило батька. Тільки тепер воно зрозуміло, якою цінністю для нього є навіть одна, бодай найменша орлина пір’їна. Звелося на лапки й мовчки пошкандибало до свого гнізда — пір’я відрощувати, щоб згодом разом із батьком у степ за харчами полетіти

Думаю,я тобі до

Тарас Григорович Шевченко — видатний український поет, філософ, художник. Безумовно, він має багато чудових творів. Кожен з яких має свої особливості. Поет дуже любив свою Батьківщину. Він намагався пробудити українців до боротьби за краще життя. Тарас Шевченко ніколи не боявся висловлювати свою думку. Це викликає величезну повагу до поета.

Безліч творів, які написав Шевченко, містять критику щодо політики Російської імперії. Одним з таких є поема «Сон». Шевченко написав перший в українській літературі твір політичної сатири. Поет показує справжню суть режиму Російської імперії, продажність усіх чиновників. Автор засуджує самодержавство, кріпацтво, аморальність наших земляків. У досить невеликому творі Шевченко зобразив Україну, Сибір та Петербург. Починає поему автор правдивими словами, описує реальне життя тих часів:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

Подорожуючи Україною, ліричний герой бачить знущання панів над кріпаками, закликає людей до повстання проти царизму. Українці вражають своєю покорою:

А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба».

Далі у сні з’являється Сибір — могила всіх каторжників. Тут чути страшні звуки кайданів. Люди виходять з-під землі, неначе з могили. Там каторжники шукають золото для царя.

Після цього ліричний герой летить до Петербурга, де «церкви, та палати, та пани пузаті». Він потрапив на парад, що відбувався на честь Миколи І. Тут ліричний герой зустрів свого земляка. Цей чоловік став рабом, соромився рідної мови, а російську так і не зміг вивчити. Суржик земляка повністю його характеризує як людину недосконалу, котра не має своєї особистої думки. Правдиво Шевченко описує панів: блюдолизи, пикаті, пузаті, «мов кабани годовані». Неймовірно точно автор поеми характеризує царицю Російської імперії:

Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.

Виявилося, що цариця виявилася не така гарна, як її зображували російські «віршомази». Таким же безжалісним виступає і Микола І. Спочатку він був сердитий, неначе ведмідь, кричав на всіх своїх підлеглих. Уся безглуздість царя проявилася, коли раптом під землю провалюється його челядь. Одразу цар стає безсилим, смішним, навіть жалюгідним. Петра І Шевченко зобразив як деспота, «ката» українського народу, «людоїда», «лукавого». Саме він будував Петербург на кістках та крові українців. Катерина ІІ зображена жорстокою царицею, яка «доконала вдову сиротину».

Отже, у своєму творі Тарас Григорович прагнув донести людям, що треба прокинутися, позбутися жахів і мати повноцінне життя. Шевченкові було дуже прикро, що український народ кориться системі царя. Своєю творчістю поет прагнув донести людям, що так жити неможливо, за свободу треба боротися. Правдиві слова сказав Іван Франко: «Перший у Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва».