Пам’ятник українському гетьману Богдану Хмельницькому прикрашає Софіївську площу з 1888 року. Його відкриття було приурочене до святкування 900-річчя хрещення Русі. Насправді, вперше з ідеєю увіковічнення пам’яті гетьмана ще в 40-х роках виступив історик М. Костомаров, ще через десяток років її повторив В. Максимович і лише в 1860 році Петербург погодив встановлення монументу, але це був тільки початок його багатостраждальної історії.
Цілих 9 років скульптору Микешину знадобилося, щоб створити макет майбутнього пам’ятника. Однак через те, що його визнали занадто полонофобським і шовіністичним, проект пройшов ще кілька редагувань і врешті остаточно був затверджений лише у 1876 році. Тоді постала інша проблема — відсутність фінансування від влади. Кошти збирали по всій імперії. У результаті у 1879 році пам’ятник відлили з переплавленого металобрухту, який пожертвувало Морське відомство, і через рік привезли до Києва. Однак грошей для постаменту уже не вистачило і скульптура 8 років пролежала у дворі поліцейської управи. Місцеві про це жартували, що «Не встиг Богдан в'їхати до міста, а його вже заарештували».
Зрештою, у 1888 році знайшли граніт для постаменту (залишився після зведення Ланцюгового мосту). Спочатку монумент хотіли встановити на Бесарабській площі, але потім передумали на користь Софіївської. І одразу постало нове питання: як розмістити пам’ятник, щоб кінь не був повернутий хвостом до жодного з соборів і до урядових споруд. У результаті скульптуру Хмельницького встановили так, що він рукою з булавою показує на північний-схід, тобто напрямок, якому мав слідувати народ, що зустрічав гетьмана тут, на Софіївській площі, у 1848 році після перемоги над поляками у битві під Пилявцями.
Объяснение:
Выбери себе отсюда предложение которые нужно
Твір
Україна починається з тебе!
Людина залишається справжньою людиною в усіх духовних вимірах, доки в її серці живе пам’ять про той куточок землі, де вона народилася. Цей благословенний клаптик землі, де вона зросла, є для неї святим.
Моя Україно,
Я чую твій голос,
Пшеничний твій колос
У душу мені засіває зерно,
Моя Україно,
Колиско-калино,
Пізнати тебе мені щастя дано.
Давайте ввійдемо з вами у світ, де неповторною красою чарують нас тихі води, ясні зорі. Бентежать серце задушевні пісні і відповімо на одвічне питання: “Чим, чим земле моя, чарує так мене краса твоя?”
Люблю я в рідному краю
Пропахлі вітром колоски –
Таке чіпке безмежне поле,
І мамин хліб, і ті стежки,
Якими вранці йду до школи.
І перші проліски в гаю,
І щедре сонечко в блакиті.
Люблю Вкраїну в цілім світі.
Життя іде. Барвистими маминими рушниками стеляться в широкий світ дороги. Дорослішаємо ми, сивіють матері – такий закон життя, але ніколи не старітиме наша квітуча українська земля, її майбутнє у ваших руках.
Тільки в чесній праці твоя добра слава і твоє безсмертя. Саме в наполегливій праці людина пізнає своє сутність на землі.
Не розчаровуйсь в Україні –
Немає єдності у нас.
То наша головна провина
За весь неволі довгий час.
Не розчаровуйсь в Україні.
А зрозумій її печаль.
Україна сьогодні – незалежна держава, частина Європи, центр усіх торговельних шляхів, величезна територія з величезним населенням.
Вдумуючись у ці слова можна помітити, що там немає духу патріотизму, який би “певною мірою возвеличив це слово “Україна”. Нажаль, на сьогоднішній день це слово має значення якоїсь підпорядкованої одиниці влади для інших країн. А згадаємо її історичне минуле – безмежна боротьба, величний порив волі, вічна сутичка з ненависниками, з людьми, котрі бажали розшматувати землю на якій жили наші предки і житимуть наші діти. Тернистий шлях до волі, яким ішли до сьогодення люди, які будували все те, що є зараз. Не оминають нашої пам’яті величні походи князів за часів Київської Русі, набіги на татар козаків під супроводом гетьманів, бунти під проводом Олекси Довбуша та Максима Залізняка, захист загальнонаціональних прав під час Першої і Другої Світових Воєн, від’єднання від СРСР утворення самостійної держави. Люди боролися тому, що відчували себе частиною одного цілого, розуміли, що за них самих ніхто не побудує їхнього майбутнього, кожен з них старався опиратися гніту. Який на них чинили. Нас травили роками, відучуючи від усього, що так усім дороге: мови, традицій, культури і навіть історії. Адже добре розуміли наші вороги: народ, що пам’ятає свої минуле, - це ще не раби, а сконцентрована національно-свідома сила, яка у будь-який момент може стати на свій захист. Нас хотіли знищити, як націю і втовкти. Що ми ніхто, ми – раби, які уже народжуються і вмирають рабами наших ненависників.
“Українці – це такий народ, який загину лише від самого себе” – говорив Спиридон Черкасенко. Незалежність – це наше найбільше досягнення; але надто довге перебування Західної України під тягарем Польщі, а Східної під ярмом Росії дало свій результат. Сьогодні ми гаємо розкол України.
Якщо він відбудеться – українців більше не буде існувати. Тому дуже важливо зараз, щоб кожен громадянин країни відчув себе частиною України адже саме Україна починається з кожного з нас.
Нема життя без України, бо Україна – це доля, яка випадає раз на віку, бо Україна – це мати, яку не обирають, бо Україна – це пісня, яка вічна на цій землі.
Шевченко говорив: Свою Україні любіть,
Любіть во врем’я люте,
В останню тяжку мінуту
За неї Господа моліть!
І я молюсь за Україну:
Світлу, пречисту, єдину –
Пір’ячко з крилець весни,
Боже врятуй Україну,
Господи, сохрани!
Вітром, розмаєним віттям
Ненависть висуши й гнів,
Розуму дай її дітям,
Розуму, а не ножів.
Дай не півмертвої мови,
Що благовістом луна,
Як струмування Дніпрове
Хай не пощезне вона.
Хай її душу вдовину
Не порозтягують пси.
Боже, врятуй Україну.
