Україна… Вільна, самостійна, незалежна держава. Століттями багато поколінь мріяло про цю щасливу мить. Та хіба тільки мріями? Мрія нездійсненна без боротьби. За неї вмирали, гинули на ратному полі без слави, без почестей від рук ординців, турецьких яничар, польської шляхти, російських головорізів, що споконвіку зазіхали на її свободу, честь, багатства. А вона, немов неопалима купина, запалювалася новим вогнем, піднімалася з руїн, виростала з попелищ.
Українська мова є мовою українського народу. Отже, вона і тільки вона повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації.
Для кожного з нас рідна мова – це дорога спадщина, яка об’єднує в собі народну мудрість. Це наша гордість, бо все, що створено нею, увійшло в скарбницю загальнолюдської культури.
Найперша і найголовніша ознака індивідуальності народу – це його мова. В першу чергу в мові відбито характер народу, його історію, і не за двоє-троє століть, а за цілі тисячоліття і за ті часи, коли народ ще був племенем і розмовляв тією мовою,- малорозвиненою тоді,- яка, розвиваючись, переходячи через різні суспільні формації, передаючись від покоління до покоління, увійшла в історію сучасної мови, збагаченої всіма попередніми соціальними укладами.
Мова – це глибина тисячоліть. Це найдорожчий скарб, переданий нам сотнями попередніх поколінь, злеліяний у пісні, в переказі, в приказці.
Мова – це душа народу. Вона віддзеркалює душу народу, його історію, допомагає виразити свої почуття. Це особливий б мислення, саме тому у кожного народу мова своя, особлива. І хоча люди намагаються вивчати якомога більше іноземних мов, лише одна залишається по-справжньому рідною, неповторною
