1. Виправте помилки в тексті. Запишіть правильний текст у зошиті, підкресліть орфограми, два речення розберіть синтаксично (Підкресліть усі члени речення, надпишіть над ними частини мови). Сфотографуйте та надішліть для перевірки.

Ольга Кобиляньська, “Миланхолійний вальс”

Неможу слухати миланхолійної музики. А вже най менше такої, що преваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими грациозними звуками, а від так, зрікаючися їх незамітно, льється лиш одною широкою струєю смутку! Я роспадаюся тоді в чуття і неможу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені нетак лехко. За те, як пронесется музика блиску, я подвійно живу. Обнімала би тоді цілий сьвіт, заявляючі далеко-широко, що музика грає! І класичну музику люблю. Навчила мене її розуміти і відгадувати по “мотвах”, одна з моїх товарищок, якої душа не мов складалася з тонів і була сама олицетворина музика. Вона вічно шукала гармоніі. В людях, в їх відчувані, в їх відносинах до себе і до природи…

—  Мамо, нам сьогодні таке домашнє завдання задали, — гукнула я до мами, щойно переступила поріг дому, повернувшись зі школи. 
— Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона. 
—  Я маю написати твір про те, ким я хочу стати. 
—  Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама. 
—  Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я. 
— Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем? 
— Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я. 
— Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко. 
—  Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе? 
—  Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра. 
—  І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я. 
— Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою. 
За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама. 
— Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона. 
—  У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми. 
— А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона. 
— Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми. 
— Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати! 
-  Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала 
матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама. 
Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася! 

Розпочну із того, що у кожного на це питання є свої домисли. хтось ходить і хвалиться всім, що у нього повно друзів, а хтось навпаки каже, що навіть нема з ким випити 1517.чому у людей такі різні погляди? все просто, люди просто не вміють виділяти із великої маси людей знайомих і друзів. от, наприклад, у соціальній мережі  вконтакті  у вас є 524 друга. ви справді можете їх назвати друзями? думаю відповідь очевидна, це не друзі, а просто люди, яких ви знаєте. сам по собі знаю, що деяких людей просто додав для кількості. із більшістю не спілкуюся і видаляти їх якось тепер не пасує.але, це віртуальне життя, а є ще реальне життя, де на вашому життєвому шляху зустрічається багато людей. з одними ви дружите день, з іншими – місяць, а є і такі, що на все життя. хоча, буду з цим твердженням сперечатися і ще й як.особисто мені дуже не подобається, коли друзі є тільки до столу або ж приходять лише тоді, коли вам щось потрібно. а чого б просто не зателефонувати і не спитати як у тебе справи, чи все добре? ліньки чи це прояви егоїзму? справжня дружба – це коли людина готова тобі у будь-яку хвилину, а не морозитися, що я їду у єнакієве, а я зараз на лижах, або ж взагалі вимкнути телефон.чи є справжні друзі? можливо і є, але це одиниці. чому так? ви народжуєтеся, проходить дитинство, маєте друзів, але з часом інтереси у вас змінюються і ці вже екс-друзі просто зникають.згодом ідуть різні бурси, навчання, там також з'являються друзі, але з часом і вони зникають.у кожної людини з часом починає створюватися сім'я, народжуються діти і так далі. друзі поступово відходять на другий план.не подумайте, що тут воробус лукавить. а що не так? досить часто бачив такі ситуації, коли були люди, дружили, у когось там особисте життя складалося добре, у когось ні. і ось ці, у кого не складалося згодом починали заздрити, починалися сварки і, як наслідок, не ставало друзів. також дуже багато залежить від матеріального стану друзів. якщо ти дійсно друг, то не будеш вимахуватися тим, що ти більше заробляєш. на жаль, не завжди так буває.