Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на свій старенький кожушок.
— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розстав, ніде заховатися, скрізь видно мій білий кожушок.
Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком слізки і пообіцяло до Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава, розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці.
Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди. Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень.
— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик.
— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою біду. Ось дивись. Це тобі.
Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок.
— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене серед кущів!
Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху.
