План до переказу
Чи потрібне сьогодні мистецтво ґречності?
Приписи етикету з’явилися в глибоку давнину як розумні форми спілкування людей. Та й досі істинним є твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять людську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато.
У кожного народу свої правила й традиції, зумовлені національною історією, психологією, політичним устроєм країни. Вони позначаються на особистісній манері поведінки. Попри це законодавці норм етикету англійці запевняють: справжня ввічливість усюди однакова, й гарні манери породжуються здоровим глуздом і добросердністю.

Людина викликає повагу, коли вона вміє поводитися в товаристві. До етикету входять і манери поведінки вдома, на роботі, у гостині, у театрі, кіно, музеї, бібліотеці, готелі, магазині, ресторані, літаку, поїзді, метро, таксі й на вулиці, і мистецтво одягатися, користуватися косметикою, дарувати, і правила мовленнєвої поведінки тощо.
Звичайно, важко перелічити всі існуючі форми етикету в усіх життєвих ситуаціях і не так ними оволодіти. Тим паче, останнім часом наше століття невпинно прямує в бік спрощення манер. Людство отримало змогу вільно подорожувати світом і знайомитися з культурою інших країн. А хіба легко у цьому туристичному потоці дотримуватися правил етикету іншої держави? Чи хтось із японців здивується емоційній розмові двох італійців? І чи можливо зараз здивувати англійця відмовою від обіднього чаю? А як щодо мовного етикету? Сьогодні соціальні мережі та месенджери замінили традиційне листування, а тому етика написання листів дотримується лише у діловому спілкуванні. Багато правил поведінки взагалі можуть скоро канути в лету, а тому, чи погодитеся ви із твердженням, що й досі оволодіння «кодексом ввічливості» має неабияке значення? Варто все ж пам’ятати: скориставшись ним, ми зможемо правильно поводитися у товаристві, зажити слави ґречної людини, зрештою, ми нічого не втрачаємо, а виховуємо у собі особистість.

Світоглядні уявлення

Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу, формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Поряд із індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін.

У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам"яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стовується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір"їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір"я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30-х роках ХХ ст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував на Гуцульщині. За переказом, наша планета нагадує велетеньський людський організм, різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова з цесарським містом – Віднем, пуповина – з папським містом Римом, груди й робочі руки – з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпровської України, а черево – "шляхетчиною", тобто Польщею.

Якщо би з мови зникли прикметники, не існувало б таких творів, як етюд, адже справжній опис природи без прикметників неможливий. Слова б не набували барв, емоцій та почуттів. Фактично прикметник - це опис слова, і якби його не стало, текст був би манірним набором слів, з яких виходить речення. Такі твори, як "Лось" Євгена Гуцала набули б сірих тонів, адже такі оповідання, як правило, є багато яскравих прикметників. Вірші і не були б віршами, адже поезія без опису не може існувати.
Отож прикметник - це частина мови, яку неможливо замінити.