Відповідь:
«Червону руту» вже співав увесь світ.
І, може, саме тієї миті, коли в радіо- чи телепередачі, в кафе чи ресторані, в сільській хатині чи міському парку звучала ця незбагненна мелодія, горло її автора і композитора Володимира Івасюка все тугіше затискував зашморг…
Мине довгих три тижні, львівська міліція опитає чимале число людей, котрі були особисто знайомі з митцем — чи не знає хто, де перебуває композитор? — батько, мати і сестри, як і дівчата, котрим він устиг подарувати чоловічі пестощі, не одного разу втиратимуть непрохану сльозу, з екрана, зі сцени, через супутниковий зв’язок знов і знов звучатиме, немов кличучи свого творця відгукнутися, його «Червона рута», — а він, її автор, напіввисітиме-напівстоятиме (ступня його лівої ноги буде напівзігнута, підошва й каблук упиратимуться в землю, права ж нога буде напівзігнута в коліні) на і біля сімнадцятиметрового бука у Брюховицькому лісі на околиці Львова. Напіввисітиме-напівстоятиме (мертвий, холодний і страшний!), закам’янівши, здавалося, навічно, мов закарбована у віки його «Червона рута».
Пояснення:
