Навчання – це невід’ємна частина нашого буття. Але ж який життєвий урок буде найкращим? На мою думку, це поразка, яка навчає цінувати те, що маєш, не повторювати допущених помилок, чого не зможе зробити жодна перемога.
Чому саме поразка? По-перше, невдача змушує йти далі, удосконалюватися. Я вважаю, що це насамперед пов’язано із бажанням людини бути першою. Наприклад, якщо хтось програв у змаганнях, то він неодмінно скаже собі: «Наступного разу я матиму кращий результат!» У цьому разі поразка спонукає більше працювати над собою, своїми вміннями та навичками.
По-друге, детально проаналізувавши причини поразки, можна зрозуміти як діяти далі, не наступивши двічі на одні граблі. Звичайно, це робить не кожна людина, але, на мою думку, при бажанні бути кращим, удосконалюватися, перемогти в майбутньому все можливо.
Хтось може не погодитися, переконуючи в силі перемоги. Я розумію, що тріумф – це також урок, проте винести його в такому випадку складно. Зазвичай, коли таланить, людина розслабляється. Наприклад, після першої перемоги в бою князь Ігор у поемі «Слово о полку Ігоревім» утратив пильність, через що потерпів поразку та був захоплений у полон ворогами. Так тріумф спровокував невдачу.
Отже, недарма писала Ліна Костенко: “Поразка — це наука, ніяка перемога так не вчить”.
Объяснение:
Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати.
- Що будемо робити, Антоне?
- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому...
Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...
- А кому ти продав ікону?
- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема.
- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...
Хлопці встали і попрямували до дороги.
В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...
- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся.
- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?
- Так, я. А що таке?
Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...
- То ви хочете, щоб я її вам повернула?
- Продали, - вихопився Роман.
- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.
- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.
В обох похололо на серці - "Не продасть!".
- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!
- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?
- Так - так! - зраділи обоє.
Троє вийшло з ринку і попрямували за місто.
Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.
