Художник Василь Береговець жив у просторій міській квартирі, але часто сумував за далекою хатою, в якій народився.
Далека батьківська домівка... Нікого не залишилося в тій хаті з їхнього роду. У тій оселі давно живуть чужі люди, які вважають домівку своєю.
Заметена снігами хата ледь блимала невеличкими вікнами з-під сивих брів. А навесні вона оживала. Коли розтавали сніги, зеленими шпичаками найпершими пробивалися півники. Викидала зелене пагіння ружа, з-під землі п'явся любисток. Весна ніби прагнула прикрасити хатину, щоб людям у ній було веселіше.
А коли з теплого вирію прилітали ластівки й поселялися в гніздах під стріхою, хата озивалася заливчастим щебетом. Бо ж відколи вона стоїть на цьому пагорбі, стільки над нею співають ластівки.
Змалку Василька обступали білі стіни, на яких висіли вишиті маминими руками рушники. У кутку піч, на печі часто сушилися жито, пшениця, просо. Василько любив спати на теплому зерні, особливо після того, як набігається взимку, катаючись по кризі.
Усе в тому домі здавалося звичним і рідним. На покуті стіл, застелений скатертиною. Над ним фотографії всього роду і намальовані художником картини. У світлиці було тепло й затишно навіть узимку, коли наставали холоди.
