Ми купили великий джип для того, щоб їздити на відпочинок у гори.
Тато пішов на базар для того, щоб купити мамі квіти.
Птахи полетіли на південь, для того, щоб там перезимувати.
Діти побігли під парасольку для того, щоб не промокнути від дощу.
Я одягнув теплу куртку для того, щоб не застудитися.
Я сховав бутерброд у кишені для того, щоб віддати знайомому собаці.
Ми лягли спати раніше для того, щоб раніше прокинутися вранці.
Чоловік розпалив багаття для того, щоб висушити промоклий одяг.
Дівчинка увімкнула електровентилятор для того, щоб охолодити повітря в кімнаті.
Будинок збудували таким великим для того, щоб помістилася вся родина.
Налили води в маленьку ванночку для того, щоб скупати дитину.
Посадили квіти для того, щоб вони милували око влітку.
Доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка серпа. Він був перев’язаний клаптем лляного полотна. Це для того, щоб не поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся будуть скручувати перевесла на снопах. Сьогодні вони накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.
— Куди покласти серпа й цурку? — питаюся.
— У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок! На покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. її для цього й тримаємо.
Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.
— А це для чого? — запитую бабусю.
— Для бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося... Мені пригадалися торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива з бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покуті аж до цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.
За вечерею я запитав у бабусі:
— Для чого роблять бороду і чому вона так називається?
борода від свята пояснили вони.— Це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже закінчується літо. Тому кажуть: "Прийшов держи кожуха про запас". А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полудник у школу: "Не ми хліб носим, а він нас"?
Наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.
— Може, більше і не доведеться мені жати...— зітхнули важко.
— Таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— Ще жнив тих буде та й жнив!
— Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги...
— Давайте, я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить!
— Ну що ти! — замахали руками бабуся.— Сама якось упораюся. Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива — за день-другий упораємося.
Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто:
— Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!
Я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.
Робота в нас спорилася. Я розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. Час од часу ми сідали на перепочинок. Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.
Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.
Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма колективної взаємодо На неї за переважно сусідів і родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. За до толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.
Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. Першою починала зажинок найстарша жінка. їй дозволялося нажати початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до присутніх:
Ой, жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорную хмару озирайтеся.
Господар відповідав:
Швидше жніть до оборіжка —
Там пирогів повна діжка!
Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:
Живо, женчики, живо
Дожинайте ниву,
Будемо плести віночки
З золотої пшенички...
Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. Усі — від малого й до старого — були в полі.
Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:
От діждали літа
Та нажали жита,
Поставили в копки
І вдарили в гопки!
Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:
Відчиняй, пане, ворота,
Бо йде твоя робота.
Несем тобі вінки
Із золотої нивки —
Житнії, пшеничнії,
Щоб були величнії!
Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і за до хати. Гурт заспівував:
А ми насієм жита, жита,
Та поставим копи, копи,
Та ударим гопи, гопи,
Земля аж гуде,
Де громада йде!
