3. Відокремлений член речення виражено дієприслівниковим зворо- том у реченні А Святвечір, або Багата кутя, Б Навчаючись, дізнаешся, як мало ти знаєш (Нар. творчість). В Відкрилась діжка меду золотого, наповнивши всі закутки землі (А. Клюско). г Вима, скрадаючись, повіяла крилом (Олена Пчілка). Д Спинилась думка на сторінці «Кобзаря», на «Гайдамаках» (0. Довгоп'ят). родинне свято (В. Скуратівський

оповідь, що пояснює походження певних елементів світобудови чи світу загалом через емоційно-чуттєві о́брази. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості. Окремі міфи, які складають певну систему, утворюють міфологію того чи іншого народу, культури, соціальної групи, яка лежить в основі характерного їм світогляду.

Міфи характерні як для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського та дорелігійного мислення, так і сучасної людини. Стосовно сучасних проявів міфів та їх наслідувань вживаються терміни «неоміф» або «псевдоміф». У новітніх дослідженнях міф часто розглядається як альтернатива науковому мисленню і невід'ємна складова сучасної культури[2].

Объяснение:

Жанрові особливості

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.

На думку Г. Нудьги, «на відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача. В цьому відношенні думи близькі до балад і деякий час європейські вчені так і називали їх українськими баладами. Однак своєрідна, надто оригінальна, тільки думам притаманна віршована форма, неповторний стиль, їх поетика виключають подібне ототожнення».[3].

Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях. Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі. Тому дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам'ять дослівно. На думку дослідників, кожен кобзар переймав від свого вчителя зразок рецитації (речитативного виконання) лише в загальних рисах, а тоді витворював свій варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Тобто досить гнучка та вільна щодо словесного та музичного вираження дума ніби завжди народжується заново, імпровізується. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.

+Думи про героїчну боротьбу українського народу проти шляхетсько-польського поневолення:«Дума про Самійла Кішку», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Буря на Чорному морі», «Дума про козака Голоту» чи «Козак-нетяга»,

Пошук людиною щастя в житті, прагнення героїв до самопізнання та самовдосконалення, боротьба тілесного та духовного начал, долання пристрастей, шукання Бога, інше. Окрім того картина світу будується за принципами антронокосмічного вчення Сковороди про “три світи та дві натури”: макрокосм, мікрокосм, світ біблійних символів, видиме та невидиме, пізнане та непізнане, тілесне та духовне. Через це й кажемо: - промовля герой прози Валерія Шевчука, - світ видимий, творений нами, і світ невидимий. Світ видимий, творений нами, - це міста, села, будівлі, речі, одежа, приладдя, й знаряддя, зброя й начиння – все нами зроблене, воно живе в часі часом довше люди6ни, але, як і вона, приречене на загин. Світ же невидимий - це наші вчинки, дії, думки, помисли, добродійність і лиходійність, які існують у вічному запереченні, змаганні й боротьбі, з чого й витворюється вода життя. чи інакше сік життя, енергія, в одній людині бере гору лихе, в іншій добре, але немає людини тільки лихої чи тільки доброї, тільки добрий – не живе, а тільки лихий – гине”. Тенстотворча стратегія, таким чином, є інваріантом, художнього перекладу” спадщини Т.Сковороди, електрополяцією вчення (ідей, мови, знаків) філософа у художній структури. Особливого значення в прозових творах Валерія Шевчука варто надання категорії ємності, пізнання людиною внутрішнього світу інших через співпереживання. Зважаючи на особливий інтерес письменника до минулого, його “оживлення” потребує фокусування уваги на житті реально-історичних, відомих сучасності, постатей. Там, у повісті “Біс плоті” головним героєм є ієромонах Климентівй Зіновієв, оповіданні “У череві апокаліптичного звіра” – Григорій Сковорода, фрагментарно згадується Іван Велишовський, Самійло Величко, Дмитро Туптало, тощо у інших. В усіх цих творах бачимо спробу автора проникнути в надра свідомості визначних мужів, долучитись до їхніх роздумів, страждань. Сюжет оповідання “ героїв апокаліптичного звіра” запозичений із листа Г.Сковороди до М.Ковалинського, в якому автор описує зустріч та розмову з ченцем, якого переслідує дивна хвороба, виникнення якої пояснював певними життєвими трагедіями: витрата дружини, дітей. З того часу він завжди шукав самотності, а юрба стала для нього нестерпна. Сковорода переконаний, що його мучить демон печалі, якого називає “бісом” меланхолії. В процесі розмови з ченцем Григорій Савич відчув, що “біс” переходить в нього, і резюмує: “Дуже важливе значення має, з ним щоденно спілкуєшся і його слухаєш. Поки ми їх слухаємо, ми цей дух в себе вбираємо” далі переповідає два сни, які приснилися йому наступної після зустрічі з ченцем ночі, останній з яких допоміг звільнитися від “біса”. Отже, вважає Сковорода, він побував “у череві морського звіра”, якого називає апокаліптичним. Ця історія у більш розлогій формі стає сюжетом Шевчукового оповідання. Відчутно, що автор прагне ідентифікувати час, простір, переживання героя до власних. Водночас, уже в листі Сковороди вловлюється проблематика, яка пізніше розгортатиметься в екзистенційному дискурсі, сисне предметом зосередження уваги оренноменології. Зокрема “взаємовплив та взаємозв’язок “я/інший”, агресія “іншого” щодо свободи “я” (передавання “біса”) ідея творення чи “будування” свого “я” через внутрішній вибір, захист власної свободи, охорона автентичності людського існування, виникнення внутрішнього роздвоєння, його осмислення та оцінка. Тому джерелами “езистенцимйної свідомості” Валерія Шевчука варто вважати не лише філософією ХХ століття (С.Крікегора, К.Ястерса, Ж.-П. Сартра, А. Камю), взаємозв’язки з якою простежує Любов Торлашинська у монографії “Художня галактика Валерія Шевчука”,а й осмислені її елементи, що присутні й Григорія Сковороди, якого можемо умовно назвати екзистенціалістом свого історичного часу.