Найкращий день у моєму житті – день народження, коли мені виповнювалося 7 років. Я добре пам’ятаю цей прекрасний день, адже саме тоді свій день народження я відзначав на природі, де зібралося багато гостей, друзів, родичів. Ми організували відмінний пікнік, дорослі приготували багато частувань, діти принесли з собою футбольний м’яч, тенісну ракетку.
День народження у мене в серпні і найчастіше на мій день народження погода дуже погана: йде дощ, холодно, дме сильний вітер, ні про який пікнік не може бути й мови, а тут сталося щось особливе. Світило сонце, співали птахи, було дуже тепло. І ось коли всі хлопці зібралися на галявині, Тітка Олена – мама моєї подруги почала влаштовувати для нас різні веселі конкурси. Ми грали, веселилися, все було дуже цікаво і весело. Потім хлопці стали дарувати подарунки. Мій найкращий друг подарував мені цікаву книгу, яку я дотепер люблю перечитувати час від часу, ще один друг подарував мені настільний хокей, в який я часто любив пограти з татом і братом. Після вручення подарунків ми приступили до їжі. Дорослі смажили шашлик, діти за своїм звичаєм уминали чіпси і сухарики. І ось через деякий час нам принесли святковий торт. Як зараз пам’ятаю, який він був великий, смачний, зверху красувалися сім запалених свічок, які я з радістю і захопленням задув.
Увечері, коли всі стали збиратися додому, було трохи сумно, що такий день проходить, але вдома мене чекав ще один сюрприз. Мама і тато зробили для мене ще один подарунок, який не був подарований. Це була ігрова приставка, яку я так давно хотів. Я був настільки щасливий, що це складно передати словами. Ми з батьком підключили приставку до телевізора і стали грати в гонки. Так ми грали, поки не стало пізно, і тато не відправив мене спати. Я лягав з прекрасним відчуттям любові і тепла до всього світу, такий був цікавий і насичений цей день, що я спав довго і міцно.
Рідне слово — таке ніжне, барвисте, найдорожче. Воно хвилює серце, бо мова українська — це невичерпне джерело, скарбниця народного духу. Вона мелодійна, ласкава, ніжна, багата. Коли чуєш українську мову, здається, що це співають лісові пташки, шумлять бурхливі гірські водоспади. Мова — порадник і вчитель тим, хто її шанує і любить, і суддя тих, хто її зневажає.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється, ожива, як їх почує.
Так писав про рідне слово Тарас Шевченко. Не можна не погодитися з великим поетом. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, краса і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.
Ніжне українське слово пробуджує в нас людину. Це те найцінніше, що передає наш народ із покоління в покоління як найдорогоцінніший скарб. Доки жива мова, доти живий і народ.
Століттями нашу мову гнали, переслідували, забороняли. У відповідь на приниження, гніт, сваволю український народ творив свою історію, культуру, плекав рідну мову. І мова зацвіла, наче троянда. Ніжна і співуча, вона звучить у серці кожного з нас. Вона звучала раніше з уст українців, вона піснями додавала козакам сили, звучала у народних думах і піснях. Вона приходила з творів І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка. Саме вони довели існування слів, від яких «серце б’ється, ожива, як їх почує».
Тільки людина з глибоким почуттям патріотизму здатна зберегти в душі пошану до рідної мови. Бо слова «мова» і «Батьківщина» духовно споріднені. А той, Хто байдуже ставиться до мови, байдужий і до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу.
Мова народу — найчарівніший цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається. Мова допомагає нам завжди. Є слова, які викликають радість і збуджують душу. Це слова добрі, слова підтримки і співчуття. Найніжнішими словами ми відкриваємо серце коханій людині, щирими розмовами довіряємо таємниці друзям, словами твердими даємо обіцянки. XX століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Наше слово вмирало з голоду і бідувало, плакало за людьми, кинутими за ґрати, розстріляними, знищеними морально. Слово українське стало ніби сховком людського духу, скарбницею, до якої народ складав і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну, —
писав, незважаючи на заборони, В. Сосюра.
Не можна жити в Україні, не милуючись рідною мовою, не знаючи і не вивчаючи її. Нашій мові, наче живій людині, потрібна любов і духовна міць. Тож давайте пізнавати красу рідного слова, любити Вітчизну, пишатися нашою барвистою, чарівною мовою!
