Прочитайте текст. Випишіть із нього дієслова, визначте перехідність
неперехідність, стан, синтаксичну роль. Утворіть усі часові форми дієслів.
Бабуся завжди все робила мовчки. Здавалося, вона дослу-
халася до чужих думок. Так це чи не так, але чомусь їй завжди
вдавалося розгадувати людські таємниці, тож вона подумки
підбирала потрібний лiк і завжди досягала мети: липовим ме-
дом на сирниках склеювала шматки розчавленого серця; задо-
брювала варениками зі шкварками зголоднілу душу; омивала
узваром із яблук брудні патьоки від внутрішніх сліз. І чимось
таким ще заправляла бабуся всі свої страви, що всі негаразди
забувалися вмить.​

Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил. 

ответ:

людина йде по житті зі своєю метою, має свою ціль, якої намагається досягнути, незважаючи ні на що. в когось вона пов’язана із самореалізацією, хтось найбільшим обов’язком вважає забезпечення комфортного життя своїм рідним і близьким, а хтось мислить іше. добре, коли людина виконує «свій бізнес-план», коли в неї все виходить і вона впевнено прямує до визначеної точки призначення. але життя непередбачуване, і ми, не в силах щось змінити, гойдаємось на його бурхливих хвилях. іноді стається так, що нам приходиться міняти курс, розвертати вітрила в інший бік. але чи є це ознакою слабкості? на мій скромний погляд, – ні. поясню чому. справа в тому, що змін у нашому житті так багато, що не дивним є те, що з часом ми десь розчаровуємось, десь захоплюємось речами, на які, можливо, раніше, взагалі не звертали уваги. під впливом подій, які стаються в нашому житті, а головне в країні, і особливо це стосується останніх років, багато з нас, думаю, змінили свої переконання. це не означає, що біле ми почали вважати чорним, а добро тепер вважаємо злом. мова йде про те, що ми підкоректували свої ідеали, вставили нові бар’єри, почали дивитися на світ дещо під іншим кутом. нас вже не так легко залякати, ми навчилися відстоювати власну думку, ми не боїмось висловлювати свої емоції. і за це все треба віддати належне його величності часу. з його плином ми помінялися. так, зараз багато свободи, яка в деяких випадках є дещо руйнівною. але в різні часи були побідні проблеми. люди, котрі добиваються того, чого дуже довго прагнули, спочатку можуть і не зовсім розуміти, що з цим всім потрібно робити. так було завжди. ми пережили добу тоталітаризму, ми стали більш свобідними, дещо помінялися наші орієнтири. і це, я вважаю, природньо. однак, можна розмірковувати і про випадки, коли людські переконання міняються різко і в абсолютно протилежному напрямі. ось тут вже виникає проблема. якщо те, що колись здавалося цілком нормальним, починає бути неприпустимим, отоді вже є варіант, що десь людська свідомість зламалася, тобто це можна розцінювати як людську слабкість. отже, не завжди зміна переконань є ознакою людської слабкості. іноді це просто зміна орієнтирів, сформована під тиском часу і . многовато но можешь