Люди ходили, понуривши голови. Було до болю шкода затоптаної чужоземцями, запроданої рідної землі. Невже ж ти навік будеш невільною, Україно?
Селянські нивки стояли неорані, земля пересихала. Треба було сіяти.
Максим став на краю нивки. Після першого помаху золоті зерна бризнули на чорнозем широким віялом. Максимові пригадалось, як дід учив його сіяти. Високий, худий, дід спроквола крокував нивою, вимахуючи закачаною до ліктя правою рукою.
Першу сівбу дід починав без шапки. Урочисто поглядаючи на внука, він промовляв: «Під праву, під праву!»
Земля м’яко танула під чобітьми. Здавалось, вона втягує в себе все: труд і піт селянина, його радощі й страждання, турботи й надію.
Максим замислено дивився на блідо-рожеву смугу над лісом. Враз на землю впали косі пучки променів. Чисті, немов сльози немовляти, роси спалахнули, заграли барвами.
Попрощавшись, Максим пішов попід межею, щоб не потоптати золоті намистини, розгублені в траві ранковим сонцем.
