Привіт, любий друже. Я так довго чекала твого листа, а ти не пишеш. Не знаю чому і питати не буду. Я навіть на тебе не ображаюсь, напевно справ багато... У мене теж життя кипить - справи, справи. Взагалом все чудово, та знаєш, чомусь на серці важко. Просто хочу тобі дещо розповісти...
Якими ж важливими бувають листи. Хоча б по рядочку, хоча б по слову в них було, це не так важливо. Важливо лише те, що ти комусь не байдужий, потрібний, що хтось про тебе пам!
ятає. Зазирнеш у поштову скриньку, а там вже чекає на тебе біленький, такий довгоочікуваний лист, яке ж щастя охоплює серце! Та чи часто так буває? Кожного дня, подекуди, навіть, по кілька разів, зазираєш, з надією, а там... пусто. Сумно стає, якось боляче, хоча в серці ще живе надія на "завтра". Ось завтра, завтра обов!язково його принесуть. Ось так і сподіваєшся з дня у день. Добре, коли сподівання все ж таки виправдовуються звичайнісіньким листом, а от коли ні...
Дивно… якийсь лист, якийсь шматочок паперу, змушує битися серця людей частіше. І у такі моменти вже не важливо хто ти: старенька мати чи молодий парубок, міністр чи звичайний громадянин. Ми люди, і всі ми однакові, коли чекаємо. Різниця лише в тому, що хтось все ж таки дочекався, а хтось...
Невже байдуже? Але я так не хочу вірити в те, що комусь "на іншій стороні листа" байдуже. Я вірю, що і тобі, мій друже, не байдуже. І я буду чекати, я буду дуже чекати твого листа.
Пиши мені.
Злюбовью, твій друг.
В одному місті жили два маленьких горобчики Чик та Чирик. Дуже любили вони вихвалятись один перед одним.
Одного сонячного ранку горобчики знову почали вихвалятись. Чик, гордо піднявши голову, сказав:
- Подивись, яке в мене гарне пір'ячко. Воно так і виблискує на сонці.
Чирик відповів:
- Та ти тільки поглянь, які у мене ніжні крильця, тендітний хвостик. Я набагато кращий від тебе.
Чик аж закричав від таких слів. Між горобчиками почалась сварка, яка невдовзі переросла в бійку.
За маленькими хвальками, хитро примруживши оч гав великий чорний кіт Мурко. Чик та Чирик бились так, що аж летіло пір'я. Кі тихенько підкрався і швидко стрибнув за здобиччю. Вхопив горобчиків за хвостики. Перелякані пташенята почали вириватись, і таки полетіли. У Мурка в лапах залишилися лише їхні хвостики. Посідали бідолашні на паркані і мовчать. Нікому не хочеться більше вихвалятись, та і немає чим.
З того часу горобчики жили дружно. А якщо і кортіло деколи похвалитись, то одразу згадували про свої хвостики, які залишились у Муркових лапах.
