На вихiдних Дмитро дивився телебачення, де собаки пригають крiзь обруч. Йому так сподобадась як жiнка весело переставляе обруч,а собаки пригають крiзь нього то в одна мiсто то в друге, i також захотiв щоб його пес Джек весело стрибав в обручi. Вiн даже старався, але нiчого не вийшло. Джек сидiв та висунувги язика вертiв хвостиком. Трiшки подумавши Дмитро крикнув
-Е iдея! Вiн знайшов у мережi iнтернет вiдео-уроки для дресеруаання собак.
Трiшки позаймавшись Джек став виконувати команди якi просив показати йому хлопчик. Песик був щасливий, що змiг зробити заажання, а Дмитрик теперь вважав себе справжнiв дресеровщиком (сорри за ошибки,у меня было это задание в 6 -5 классе, досоовно не помню, и сорри за ошибки у меня нет русской клавиатуры)
Сполу́чник або злучник[1] є службова частина мови, що послуговує для зв'язку однорідних членів речення та частин складного речення. Сполучники не мають власного лексичного значення й не виконують у реченні граматичну роль.
До сполучників належать і, та, й, але, а тощо.
Сполучники зв'язують слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам'яниці), сурядні речення (Учитель читає, а учні слухають) та складники складнопідрядних речень (Коли вчитель читає, учні слухають). Залежно від синтаксичної функції сполучники поділяються на сурядні (і (й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, якби, наскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як).
За походженням сполучники поділяються на первісні, що морфольогічною будовою не пов'язані з іншими частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від інших частин мови (щоб, якби, проте, однак, буцімто). Інтонація речення може рекомпенсувати відсутність сполучника (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо – загризе тебе вовк), явище часте в розмовній і художній мовах. У давнішій літературній мові, як і в народній, декотрі сполучники виступають синкретично, в різних синтаксичних функціях (наприклад, що в значенні бо, коли тощо).
