1)Ставимо кому при відокремленому означенні:
А.Над озером стояв оповитий серпанком загадковості степ.
Б.Ще спить засипана снігами земля
В.Покинута людьми на довгі дні дорога помирає в бур*яні.
Г.Покрите хмарами сонце на сей день червоно вибилося з-за гори.
2)Тире ставимо у реченні :
А.Надворі зненацька сипнув дощ рівний ,теплий,рясний
Б.Заспокоєний я усміхнувся світу
В. Срібним маревом повиті коло сіл стоять тополі
Г.Ліда вражена поволі відступає від нього

ответ:Нашим життям керує мотивація, адже це те, що змушує рухатися вперед. Усі ми чогось прагнемо, ставимо певні вимоги, як того чи іншого домогтися. Тому в усіх нас різна мотивація й різні шляхи її здійснення. Без неї наша робота не буде результативною.

Кожен етап життя має свої важливі завдання і свої мотиваційні мотиви. Для студентів, та ще й коли сесія, – це успішно скласти всі заліки та іспити. Тому їхня мотивація пов’язана з навчанням, із бажанням бути успішними, розумінням потреби саморозвиватися, здобути якісну освіту, а згодом – хорошу перспективну роботу.

Виявляється, що тема мотивації була наскрізною у дослідженнях багатьох психологів. В одних ідеться про порядковість здійснення різних мотиваційних прагнень (піраміда Маслоу), у других – про потреби успішності, приналежності й влади, які вивчав Девід Мак Клелланд, у третіх – про задоволення чи незадоволення наших потреб (теорія Герцберга), ще в інших – про теорію очікувань (дослідження Врума) чи теорію справедливості Адамса.

Кожен із цих дослідників виділяє найважливіший чинник, який, на його переконання, найбільше мотивує. Так і є в житті. Тому не дивуймося, що когось із нас мотивує бажання реалізуватися, когось – аби його похвалили чи фінансово винагородили, ще когось – страх бути покараним чи зазнати краху в очах оточення.

Отож, мотивуймо себе, залежно від свого світогляду і розуміння власних потреб та пріоритетів.

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда. То й повість починається, як починаються казки: "За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам’яними... був колись веселий край, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями". 

З 28 на 27 лютого старого стилю в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті кріпака пана Енгельгардта, Григорія Шевченка, народився син Тарас. 

Батько й мати на панщині, то й доглядала за малим Тарасом старша сестра Катерина, яка й сама ще була дитиною. Хочеться їй самій ще з подругами погуляти, то посадить малого в ямку на вигоні, накаже не вилазити та й майне до гурту. Згада про малого тільки тоді, як із поля покажеться череда. Вітром летить до ямки, а воно сидить. Як побачить Катрю, з плачем викидає рученята. І картає себе Катря, що покинула дитину саму на вулиці. Ідуть вони за село виглядати маму й татка. 

Минають роки... Росте Тарас... Тільки зіп’явся на ноги, почалось дитяче бурлакування, бо батьки на панщині, брат десь пастушить, сестра нагороді... І мандрує дитина то на леваду, то до ставу, то за сад на могилу... 

Сад темний, густий, бур’янами зарослий. Невесела й хата Шевченків зимою та восени — кривобока, стара, стіни повигинались, солома потемніла, потрухла, мохом узялась, дірки світять голими латами. А весною зацвіте садок , посіє Катря квіти під вікнами, і суму мов не було. Вперше по весні Шевченкова родина розташувалась коло хати надворі вечеряти. Але невесела та вечеря: зморений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, дочка заплакана. Зайшов звичаєм сусід погомоніти й дивується, що так пізно вечеря. То мати й розповіла про їх клопіт: Тарас десь дівся. Скрізь обшукали, та так і не знайшли. Вирішили після вечері знов іти шукати.

Зарипіли десь вози; вдарила луною багатоголоса пісня. Всі забули на деякий час про хлопця, заворушились – чумаки! – повиходили назустріч. Аж тут Катря побачила Тараса. Почали допитуватись, де був. Хлопець і розповів, що заблукав у полі, стрів чумаків, вони посадили його на віз, дали батіг у руки та й привезли додому. А як повкладала мати дітей спати, а сама з сусідами сіла на призьбі, почав Тарас тихим голосом розповідати брату та сестрі, що ходив туди. Де сонце заходить, і бачив залізні стовпи, що небо підпирають. Крадькома прислухалася мати: 

—