І
Розставити розділові знаки:
Від сліз і крові солону ковтали наругу храми на
землю падали дзвони із вирваними язиками.
Ішли бики здіймалися боки переступали ноги вайлувато мого дитинства неблизькі роки свою гарбу тягнули поміж хати.
В грозовім тривожнім зблиску небо суша і вода на краю землі колиску ві- тер атомний гойда.
Хвиля вихлюпом зеленим затопила скелі хмурі рвійно весело шалено зачинає вітер бурю!
Вирушає в зиму неокраю за багряну сонячну гряду тихий смуток снігом опадає по сліду твоєму по сліду.
Я для тебе силець не плету не збираюсь обтинати крила я сама у синю ви- соту тільки щойно вирватись зуміла.

Вже тільки сон мій пам’ять дорогу інак освітить у нічній годині тобі назу- стріч боса по снігу біжу я не зронивши ні сльозини…
Серце я об горе розбивала об холодні душі кам’яні я тебе роками забувала поминала не приснись мені!
Привіталась осінь із зимою з осінню розкланялась зима непогода землю обійма привіталась осінь із зимою.
Казка моєї зими ополудні в заметілі пішки ішла з людьми шляхи ж усе до- вшали білі.
О, листя ж багрянисте не зелене останнє з шерхотом зліта за журавлиним вирієм на мене чека очей осіння теплота.
Переконатися пора зробиш зло не жди добра.

Що по собі лишаєш, людино?

Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
  Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи буді­вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько­-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
  Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця­-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина наро­дилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і люди­на була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й ди­явол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по­-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава­
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він,  за життя           думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.

Мабуть кожен з нас памятає чудовий вислів "легко тому живеться, хто має голову на плечах" та не одного разу ми впевнювались наскільки він правдивий і достовірний.  Наше життя як дорога, де ми рухаємось тільки вперед і не маємо можливості повернутись у минуле і щось знінити, якщо ми когось або щось покидаємо, то досить рідко повертаємось до цього та досить часто шкодуємо про щось зроблене або не зроблене. Памятаючи, що живемо лише один раз, ми неодноразово стикались з тим що більшість говорить потрібно спробувати у цьому житті все, дійсно, ніхто не має нічого проти, але спробувати також має бути у межах розумного, адже іноді можна декілька разів "спробувати", а після цього шкодувати про це все життя, чи ще гірше заробити собі велику кількість проблем та втягнути у це рідних та близьких. Ніхто не задумується, а чому б не спробувати до людині, яка цього потребує, чому б не віднести старі іграшки в дитячий будинок, ні  у випадку "спробувати все",  маємо на увазі зовсім інше. Якщо людина буде жити свїм розомом, а не слухати тих, хто й гадки не має в чому проблема, то й сама згодом навчиться допомагати іншим, такій людині і самій буде простіше в житті, в майутньому, оскільки навчиться робити висновки сама та вирішувати проблеми сама, пізніше скажуть: "Ось, є голова на плечах!". Кидатись з головою в забави - не вихід, як би ми того не хотіли, але наше життя не настільки просте як здається, треба вміти мислити в різних ситуаціях, тоді життя дійсно буде здаватись простішим.