Прийшла справжня зима — з морозами, снігом, хуртовиною. Люто завиваючи по околицях, шаленіє хуртовина.
Але негода не може триматися вічно. Нарешті, вітер заспокоївся, і ліс стоїть в задумливому заціпенінні, втихомирений і умиротворений. У такий час добре неспішно прогулюватися засніженими лісовими доріжками й милуватися сліпучим блиском срібла, яким вкриті гілки дерев. Краса навколо — невимовна! Дихається легко і свіжо.
Споглядання чудового зимового пейзажу дарує відчуття бадьорості й повноти життя. На душі з’являється відчуття свята, яким з нами щедро ділиться матінка-природа.
Ніби просте слово «барви», а який місткий глибокий зміст можна в нього вкласти. Адже словом можна підтримати, можна знищити, можна понівечити все життя, а можна зробити людину щасливішою. Таке воно звичайне-незвичайне слово. Його барвисті відтінки відтворюють внутрішній світ людини, показуючи її ставлення до оточуючого суспільства, до оточуючого світу, до природи. Я не хочу писати твір, в якому будуть чергові фрази, цитати відомих поетів, митців. Собі на меті ставлю відтворити суспільне значення барвистості українського слова, слова взагалі…
У наш час боляче постає питання інформаційної війни. І знову саме слово стає основним інструментом! Саме з його до піднімають народні маси, намагаються протиставити націю проти нації. Мова наша така мелодійна, неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, вона зіткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Для кожного українця рідне слово пов’язане з краєвидами, з картинами сільської природи і міськими пейзажами. У ній відбиваються звичаї, традиції, розум і досвід, краса і сила українського народу. Ще в дитинстві вона допомагає нам пізнати світ, відкривати для себе таємниці життя. Без мови не може розвиватися жодна нація, бо вона допомагає людям обмінюватися думками, висловлювати почуття, досягати взаєморозуміння, створювати духовні цінності.
