Скласти власну монограму на тему мова​

Ми звикли, що доброта частіше виражається вчинками. Є деякі люди, які роблять багато хороших справ, але вкрай скупі на добрі слова. Такому скажеш а він тобі буркне у відповідь щось нерозбірливе. А добре слово, як відомо, і кішці приємно. А інший солодко говорить, який він добрий, а доброти-то від нього ніхто ніколи не бачив.

Що є доброта? Чи можемо ми сказати, що ми по-справжньому добрі? Як часто ми повинні робити добрі вчинки, щоб вважатися добрими? Раз на тиждень або щодня? Добрі ми, якщо ми годуємо птахів взимку тільки тоді, коли про це нам нагадують в газетах, і збираємо книги в дитячий будинок, коли на стіні висить оголошення? Думаю, нам варто частіше замислюватися і піклуватися про інших. Так, несучи їм добро, ми самі стаємо щасливішими.

-         Доброта обов’язково повертається тому, хто її робить і має багато переваг:

-         Доброта забезпечує відкритість – по відношенню до людей, подій і життя в цілому.

-         Доброта дає пильність – для того, щоб помічати найкраще і відмітати найгірше.

-         Доброта дає сили – для перетворення світу на краще.

-         Доброта дає можливості – участі та до оточуючим людям.

-         Доброта дає можливості – ставати краще самому і допомагати стати краще оточуючим людям.

-         Доброта дає впевненість – у собі і в завтрашньому дні.

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе».                                                          Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.