Сократите текст:

ця історія трапилася наприкінці липня, 1943 року, в селищі жихор, що під харковом. у той час у хаті родини тимченко квартирували німецькі офіцери. одного дня на повір’я хлопця. на вигляд йому було років дев’ятнадцять, босий, одягнений у брудну спідницю, сорочку та галіфе. йому не дозволяли розмовляти з кимось із сім’ї, навіть з дітьми. у хату не пускали. то й спав хлопчина надворі на підборі. дружина івана митрофановича таємно підгодовувала хлопця, розмовляла з ним. з’ясувалося, що хлопця звали яшка. у полон його взяли, коли той спав у лісі. фашисти його не били, але поводилися, як з худобою, до хати не пускали. одного спекотного серпневого дня, яшка наважився таки зайти до оселі, скориставшись відсутністю німців. іван митрофанович був дуже здивований, але яшка сказав, що йому вкрай потрібен ніж або ножиці. отримавши ніж, хлопець швидко розпоров пояс на галіфе, вийняв якісь папірець і простягнув його господареві. іван митрофанович із зацікавленням почав читати. яшка виявився розвідником, завтра він неодмінно має повернутися до полку, якщо хлопця не буде вчасно, його вважатимуть зрадником.
яшка почав просити чоловіка, щоб його десь сховали, і втекти. іван митрофанович розгубився, адже добре знав, що коли яшку не знайдуть на подвір’ї, йому і сім’ї це так не минеться, а як хотілось б хлопцеві. тоді дядько іван придумав таке. покликав старшу доньку, якій на той час виповнилось 17 років. велів скликати дівчат і хлопців, нібито на її день народження.
увечері зібралося багато молоді, принесли баян, гітару, почалося свято. німці й гадки не мали, що перед ними майстерно розігрується вистава. хтось пішов у справах, хтось до хати відпочивати після спекотного дня. на яшку один із хлопців начепив картуза та майку, оточили юрбою, і пішли через вулицю до хлопця, який потів сховав яшку на кукурудзяному полі. ще довго лунали пісні селом, то співали хлопці і дівчата, відволікаючи увагу загарбників. а яшка, тим часом, біг понизу річки, де його вже чикали.
уранці офіцери кинулися шукати бранця, але від нього уже й духу не лишилося. німці бігали, кричали, вимагали від івана митрофановича, щоб той знайшов хлопця. чоловік шукав у сараї, в хліву, позаглядував у курник, але хлопця ніде не було. з поведінки офіцерів було видно, що ті збентежені. вони швидко збирали речі, вантажили їх на підводи, і весь час кричали: «яшик! ». один німець ухопив івана митрофановича за комір, трусонув, як навіжений, і почав щось незрозуміле викрикувати, розбризкуючи слинною. потім із силою жбурнув на землю, сам скочив на підводу, де його вже чикали німці, і вирушили в воду. а незабаром почали стріляти з зенітки. родина тимченко сховалася у погрібник. люди не знали скільки часу пройшло, тільки чули, як гриміло над головою, як вилітали з вікон шибки. коли, нарешті, все стихло, на подвір’ї почулися голоси. лунала рідна мова. іван митрофанович підняв ляду, і побачив радянського офіцера, який стояв посеред двору. а з хати вибіг яшка, він шукав своїх рятівників. коли всі вилізли зі схованки, офіцер подякував івану митрофановичу, та його дочці галі, за . а яшка попросив записати адресу, і пообіцяв, якщо залишиться живим, то обов’язково напише.
лист так і не прийшов. ні іван митрофанович, ні галя, так і не дізналися, як насправді звали хлопця. у нього був східний тип обличчя і його навряд-чи звали яшею. не знає ніхто, чи залишився юнак живим після війни, але цю історію про молодого розвідника, ще й досі пам’ятають у сім’ї мого прадіда, тимченка івана митрофановича.