ответ:
останнім часом більшість українських топ-політиків говорять про потребу конституційної реформи. президент намагається підлатати чинний основний закон, внісши до парламенту конституційні зміни щодо місцевого самоврядування та правосуддя, зміни до розділу «права людини і громадянина» ще опрацьовує створена главою держави конституційна комісія. прем’єр вже кілька разів у своїх недільних «10 хвилинах» обмовився про потребу в ухваленні нового основного закону, от тільки незрозуміло: він за те, аби ухвалювати його в парламенті - чи на референдумі. юлія тимошенко також обережно підтримала ініціативу громадянського суспільства написати «народну конституцію».
це не дивно. в незалежній україні п’ятий президент і п’ятнадцятий прем’єр, але навряд чи хтось наважиться назвати когось з них українським джорджем вашингтоном, шарлем де голлем чи лі куан ю. народ відчуває все більше відчуження від інституцій влади і розчарування не тільки в окремих політиках, а й у політичному класі як такому.
якщо чотири п’ятих населення не довіряють парламентові та уряду (президенту наразі трохи менше) реформи апріорі неможливі, бо найкращі закони ніхто не виконуватиме: іржа недовіри до законодавця мимоволі роз’їдатиме будь-які законодавчі конструкції. юридичні закони, на відміну від законів фізики чи хемії, не носять об’єктивного характеру - їх змушує працювати людська довіра та репресивний апарат. якщо 80% свідомо дотримуються законодавчих приписів, 20% можна примусити підкорятися цим приписам через прокуратуру, сбу, фіскальну службу і національну поліцію. якщо все навпаки, якщо 80% громадян не довіряють тим, хто встановлює правила гри, будь-який репресивний апарат безсилий встановити верховенство закону. зокрема і через те, що самі силовики чітко знають: друзям - все (зокрема, бюджетні потоки і фактичну безкарність), а ворогам - закон.
отже, критичний брак довіри між українським суспільством та його політичними провідниками, між суспільством і владними інституціями є найглибшою причиною як сучасної системної кризи, так і тривалого україни на межі того, що ійською влучно називають failed state - «держава-невдаха». сьогодні абсолютно зрозуміло, що черговими позачерговими виборами, а тим паче простою зміною уряду цю проблему не розв’язати, бо хвороба набула хронічного характеру: суспільство відчуває критичний брак довіри не тільки (і не стільки) до окремих політиків, а до владних інституцій та політичного класу як таких. образно кажучи, аби розв’язати цю системну проблему, слід міняти автівку, а не водіїв.
ответ:Я думаю, що писати грамотно потрібно з кількох причин.
По-перше, для того, щоб економити час інших людей. У нашій мові є багато схожих слів за звучанням, але абсолютно різних за змістом та написанням. Крім того, іноді заходиш в Інтернет і дивуєшся, прийшло повідомлення з текстом: «превед, кадила». Відразу ж здогадуєшся, що «превед» – це «привіт», а далі приходиш в ступор і намагаєшся зрозуміти, що значить друге слово, згадуєш, що в церкві є якесь кадило, з яким ходить священик і розмахує ним. Далі думаєш, може бути, це повідомлення написав якийсь сектант або масон, або це слово – якась новомодна лайка, а хвилин через п’ятнадцять доходить, що «кадила» – це «як справи». Для того, щоб не шокувати своїх рідних і близьких, економити їхній час і нервові клітини, просто необхідно писати грамотно.
По-друге, грамотна орфографія – це ознака освіченості людини, її культури. Потрібно писати без помилок, щоб тебе вважали освіченою, культурною людиною.
По-третє, правила орфографії придумали за багато років до нас, значить, це необхідно, значить, багато хто переконався на практиці, що без них не можна, як без законів у державі.
Грамота необхідна скрізь і всюди, і та людина, яка вміє правильно писати, завжди зможе висловити свою думку.
Объяснение надеюсь
