Ть
випешіть незмінні слова.
вітер, метро, повітря, радісний, сонце, швидко, шосе, уперше, навесні, добраніч, треба, можна, двічі, старанно, виразно.

З найдавніших часів людин замислюється над тим, що ж таке
істина, та і є чи вона взагалі? Навіщо людині дані життя й у чому її
зміст? Це вічні питання філософії. Деякі люди вважають, що
істина – у знанні, інші – у вірі. Є ті, хто затверджує, що істина – у
почуттях людей. І кожний з них буде по-своєму прав
Немає чіткого визначення, що таке істина Кожна людина по-
своєму трансформує це досить абстрактне поняття. Завжди, за
всіх часів Даний текст призначений тільки для приватного
використання 2005 люди шукали істину в складних і піднесених
речах. На цьому тлі особливо вражає простота, з якого це поняття
розкривається в Булгакова. Бесіда Иешуа з Понтієм Пілатом дає
дуже просту відповідь на таке складне питання
На питання прокуратора “Що таке істина?” Иешуа говорить: “Істина
насамперед у тім, що в тебе болить голова, і болить так сильно,
що ти легкодухо помышляешь про смерть. …Ти не можеш навіть і
думати про що-небудь і мрієш тільки про те, щоб прийшов твій
собака, єдине, очевидно, істота, до якого ти прив’язаний”. От
вона, істина Иешуа не шукає її у високих словах і почуттях, а
бачить її в прості й, на перший погляд, повсякденних речах. Для
нього просто необхідно жити щирим життям, це єдино можливе
для нього стан
Створюючи цей образ, Булгаков показав, що й добро, і
милосердя, і любов до людей є наслідком щирого життя,
наслідком чесності з іншими й із самим собою. У сцені розмови
Иешуа з Понтієм Пілатом відбувається зіткнення двох істин:
позачасової, вічної істини Иешуа й “ершалаимской” істини Пілата
Прокуратор намагається підштовхнути арештанта до неправди, не
розуміючи його переконань: “Відповідай! Говорив?..
Або… не… говорив?”. Лише на мить він, здавалося б, осягає вічну
істину Иешуа, але виганяє неї, як бачення. Пиляють не приймає
неї, а тому й не проявляє милосердя до свого бранця
Помилкове життя, не приемлющая істину, “у всій вроді”
представлені жителями Москви. Вони брешуть, ніколи не
виявляють свої щирі почуття. Тільки два чоловіки у всьому місті
не бояться протиставити загальній брехні навколишню свою
власну чесність – Маргарита й Іван Бездомний. Останній зумів не
тільки визнати жахливими власні вірші, але й відмовитися,
назавжди відмовитися від їхнього написання. Обоє ці героя,
однак, не витримують “бою” з помилковим життям

Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір.

Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям.

Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню.

Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…

Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч.

Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.

Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя.